– Чому так сталося, що після Майдану не створився єдиний потужний громадянський рух, який би контролював процеси в Україні, зокрема реформи. Натомість активісти розбіглись по партіях, по суті, лягли під них? Чимало людей розцінюють це як зраду і поразку.
– Не берусь судити однозначно. Бо є низка причин, яка перешкодила інституціалізації Майдану. Він виник спонтанно, як рух, не просто низовий. А рух проти всіх політиків, які себе скомпрометували. Бо опозиція теж не користувалась великою пошаною і популярністю. Але, з іншого боку, цей рух був трішки інфантильний. Майдан і громадянське суспільство недооцінили потреби інституціалізації. Може запізно оговтались, не було часу. А такі речі треба готувати роками. Є безумовно вина політиків, які це цинічно використали, зманіпулювали. Я не вважаю, що ситуація безнадійна. Все таки громадянське суспільство, яке проявило себе на Майдані, далі активне, живе, в тій чи іншій формі впливає на політику, а дехто пішов у партійні списки. Я думаю, що це непогано, ці люди чесні, принаймні, не дозволять робити щось нечесно, чи, може, вийдуть з партії, фракції, парламенту, коли побачать, що це не відповідає їхнім переконанням.
Водночас є велика частина людей, яка залишилась поза боротьбою і теж веде свою громадську роботу, як волонтери, спостерігачі, журналісти, бо теж треба дивитись на руки уряду. Бо до кожних рук завжди щось прилипає, якщо є доступ до ресурсів і за цим треба стежити, який би уряд не був. Довіряй і перевіряй, як кажуть. Це теж робить громадянське суспільство. Я маю багато претензій до уряду, бо вважаю, що урядовці програють у комунікації з населенням, яке все ж таки довіряє і дає шанс. Але чекає інформації, бо хоче знати, що робить влада. У нас ніколи не було комунікації з населенням. А без цього ми програємо. Бо люди готові витримати злидні, холод, але повинні знати перспективи, що за їхньою спиною не відбувається чогось шахрайського. Люди мають знати, куди йдемо. Тут десь недопрацьовують наші урядовці, може навчаться, ми маємо на них тиснути.
– А куди йде Україна Ви самі розумієте?
– Я не можу заглянути у мозок нашого президента, а тим паче російського, у нього взагалі мозок специфічний. У мене таке відчуття, що обидві сторони погодились на замороження конфлікту – на другий найкращий варіант. Бо перший недосяжний. Для Росії найкращий варіант означав би поглинення України, бодай половини, так званої Новоросії, але бачимо – реалізувати це неможливо, занадто великі кошти. Путін, очевидно, відмовився від цієї ідеї. Для нас був би найкращий варіант звільнення цих територій, вигнання бойовиків, але теж бачимо, що це неможливо, бо Росія дала чіткий сигнал, що не допустить цього, бо вже прислала регулярні війська і ще надішле. Ми цей сигнал зрозуміли. Найкращий варіант для себе не може реалізувати ані Росія, ані Україна.
Відтак треба шукати другий кращий вихід із ситуації, достойний зі збереженням обличчя. Кожна сторона надіється, що це тимчасовий вихід. Але немає нічого більш тривалішого від тимчасового укладу. Тому нас чекає замороження конфлікту. Більшість українського суспільства розуміє, що іншого виходу немає. Воювати з Росією ми не можемо, могли б з терористами, але це інша річ. Росія це найбільша армія в Європі, її кількість колосальна. Нам треба тримати оборону, де можна, щоб ця зараза не поширилась далі. Тому будуть різні провокації і нам до цього треба бути готовим.
Будуть різні спроби, треба готуватись до провокацій в інших регіонах, бо гібридна війна триватиме у різних формах, можуть бути теракти. Росія не зупиниться. До цього треба бути готовим. Тому буде замороження конфлікту і не дарма Україна будує укріплення. Це знак, що ми не надіємось на інтеграцію цього регіону. Але це по своєму непогано теж. Кожна погана річ має якісь позитивні сторони. Бо бачимо, що без Криму і частини Донбасу Україна стає більш-менш нормальним суспільством. У нас вибори вже проходять без надриву, немає боротьби стінка на стінку. Бо кожні вибори у нас це холодна громадянська війна, цивілізаційний вибір.
Велике і цікаве інтерв“ю тут:
http://www.radiosvoboda.org/content/article/26642582.html
