Кеп, не засирай гілку.
Мова йде про переклад з англійської на українську книги Субтельного (американського історика).
Книга стала найбільшим бестселлером з української історії в сучасній Україні.
Переклад у 1988 році зробив киянин Юрій Шевчук, який викладає тепер українські курси в Колумбійському Університеті (Manhattan, New York).
Таке враження що ти 25 років прожив на Уралі.
Юркова стаття - дуже добра, бо показує, що переважній більшості так званих західних митців-інтелектуалів дуже зручно і надалі показувати українців, як єдиних сучаних нацистів.
Якщо нема що сказати з приводу статті, то краще сиди й мовчи.
А якщо нудно, то почитай репліку Шевчука на “Останнього москаля“
Продовжується війна з імперією на культурному фронті. На відміну від гарячої війни на Донбасі, тут дуже непросто роздивитися хто свій , а хто ворог. Культурна війна проти України - це фактично гра в одні ворота. Українців атакують, а вони зв'язані по руках і ногах і не можуть навіть оборонятися. Як це виглядає в реальному житті добре ілюструє останній "культурний" продукт Москви серіял "Останній москаль". Фільм продається бід бірочкою "файна патріотична комедія". Хай нікого не пантеличить те, що його виготовили на українській теле-прокукційній студії 1+1. Серіял пропонує нам погляд на українців, типово притаманний носіям російського расистського менталітету. Вони й працюють на українських телеканалах, абсолютно відкрито, напевно, за добру платню. Серіял - примітивний симулякр, зроблений примітивами і для примітивів. Підозрюю, що в Україні останніх достатньо, щоб зробити йому добрий рейтинг. В серіялі вкотре пережовуються давно остогидлі московські теми.
Перша, українці - це селюки, вуйки, рагулі, тому жодна людина із здоровим глуздом не може хотіти бути українцем.
Друге, українці дебільні і в своєму дебілізмі цілком безневинні і для багатьох навіть трохи симпатичні. Це те саме визначення "п'ющеґо, поющеґо і танцующеґо племені", яке мало на що инше здатне, в тому числі й на самоуправліня - власну державність. Воно, теє плем'я, п'є, танцює і співає, очікуючи хазяїна зі сходу з його інтеліґентністю, розумом, модерністю, хазяїна, який би керував ними.
Третє, українці говорять мовою, якою в реальному житті гворять лише російськомовні, що мають зображати у фільмі хахлів. Самому українцеві таку мову слухати гидко, принизливо й образливо. Нормальна людина, тим більше молодь, такою мовою розмовляти не захоче - і правильно зробить, бо такою мовою говорять блазні, дебіли і неповноцінні створіння.
Четверте, комедійність і гумор тут теж типово імперський. Все українське смішне за визначенням: мова, одяг, поведінка, - все, бо сама ідея українця для російького расиста - це сміхота. Україну й українців як таких серйозно не можна сприймати, - це від початку і докінця смішно. Цей "український" культурний продукт пропонує ідентичність українця, з якою ототожнюватися досить проблематично.
Але автори ідеї Олєна Васільєва із сценаристом Миколою Куциком, режисер Сємьон Ґоров не лишають українського глядача без вибору. Альтернативою цій проблематичній тотожності вони дають симпатичного "москаля". Позірно з нього начебто кепкують, висміюють, але це для наївних. Насправді ж автори серіялу умирають від бажання змусити глядача заздрити цьому симпатичному Валєрі Пєтрукові, наслідувати його у всьому. А якже не наслідувати?!! Він модний, багатий, розумний, говорить доброю, а не дебільною мовою, яка, до речі (невипадково) російська. Останній москаль за логікою цього серіялу має щохвилини продукувати денаціоналізованого хахла, який щодуху відхрещуватиметься від так зображеної рідної культури, кидаючися в обійми так зображеній культурі імперії. Все це цілком очевидно, бо фільм пік примітиву. Українське суспільство забуває те, що воно у величезній більшості своїй капітулювало у культурній війні з Російською імперією. Я не чую масових протестів інтеліґенції проти цієї тупої пропаганди, яка калічить тисячі малих душ. Говорити вже про те, щоб українці дістали змогу нарешті подивитися серіял, який би їх стверджував, сповнював відчуттям самоповаги, а не кастрував і принижував - це вже з области невірогідного. У гарячій війні на сході і в Криму з українцями воюють російські солдати й офіцери. У війні культурній з Україною воюють самі ж її громадяни. Цікаво було б побачити глядацькі опити про те, хто в "Останньому москалеві" симпатичний, а хто огидний. Кремль має всі підстави якось подякувати своїм "бійцям невидимого фронту" - творчоку колективові цього "файного патріотичного серіялу". Їхні гідні імена можна побачити тут:
http://moskal.1plus1.ua/#about Дмітрієві Кісєльову є серйозно чому повчитися у його побратима Олександра Ткаченка.
