Слава Украінє, або Хто такі «російськомовні бандерівці»?
повністю тут
http://www.akcent.org.ua/slava-ukrainye-abo-hto-taki-rosijs-komovni-banderivtsi/Майдан, Революція Гідности зробила чи не все таємне явним. Виняток, мабуть, лише один. За зовнішнім українським антуражем ми не побачили силу, яка підтримала Майдан, але не була українською.
ЧИЙ МАЙДАН?
Протягом усіх трьох місяців ішла непублічна, але відчутна боротьба нашої нації постулювати виняткове право на цю Революцію. У нас мали бути союзники, але «дольовики» – на цю роль претендували так звані «русскоязичниє украінци». Їх не часто пускали на сцену, і їх заднім числом все-таки оформили як попутників, добрих помічників.
Ця ж російськомовна і просто русская частка активу Майдану змушена була прийняти (хоч із застереженнями) корпус консервативної революційної символіки, зокрема ім’я Степана Бандери і сам феноменальний «мем» – «бандерівці». Ця ж русская частка насторожено, а де й вороже сприйняла падіння Лєніна на Бесарабці, як і наступний лєнінопад.
Наскільки стійка буде нинішня ентонаціональна спільнота «русскоязичних украінцев»? Чи іманентною є їхня теперішня москвофобія? Чи почнуть вони грати у нові юніоністські проекти з Москвою, як тільки там поміняється режим? Це другорядні питання. Але вони можуть стати ключовими для нас, якщо все залишимо як є.
Москва, путінський режим був неготовий до того, що русскіє в Україні підтримають «бандерівську революцію». Саме таврування «бандерівцем» російськомовного попутника Майдану, за розрахунком Кремля, мусило викликати у них блювотний рефлекс, а відтак відкинути русскіх від українців. Інтуїтивно українці були готові до такого розвитку подій. Але, звісно, з тактичних міркувань намагалися цьому запобігти.
Тим часом «російськомовний бандерівець», якого не дуже пускали на сцену Майдану, дав кровну клятву на захист України. Але взамін попросив дрібничку: символічну легалізацію «російськомовних українців» як окремої, рівної сторони нового політичного процесу. Після втечі Януковича. А що? Українці не мали армії, Крим забирали з потрохами – і хтось прийшов із «юніоністським» гаслом «Єдина країна – Єдіная страна». Чому б і ні? Щось нашіптувало, що «мєстниє русскіє» були скрізь, а українці – тільки у наметах Майдану. «Вот вам, русскіє, пол-царства за союз протів Путіна». Хто тоді думав, що це коротке політичне гасло достойне смертельної унії Шотландії та Англії?
Гасло «Єдина країна – Єдіная страна» зрештою знайшло парламентську легітимацію. Вона полягала у відмові новообраного голови Верховної Ради, а згодом і Президента України Петра Порошенка підписувати рішення депутатів про скасування закону К\К – Ківалова-Колєсніченка. А саме цей закон відкривав «новой політіческой общності» – російськомовних українцям – шлях до повної, неподільної влади в Україні й форсованого будівництва «ґосударства Украіна»: українського за формою і русского за змістом. От тоді здалося, що за таке «ґосударство» русскоязичниє вирішили і повоювати. Хоч із Путіним, хоч і з самою Російською Федерацією. Як навчили русскоязчних на Майдані – «положити за новоє ґосударство і душу, і тєло».
Хто ж ці «російськомовні українці», які у хвилини екзальтації іменуються навіть «російськомовними бандерівцями»? Це українці, які не володіють українською мовою, чи це новосформована етнічна група, яка усвідомила свої політичні інтереси через набуту російську мову?
Є й ті, є й другі. Але є й треті, етнічні русскіє – багатомільйонна група громадян України, яка й стала полюсом політичної поведінки «російськомовних українців», придбавши собі цілком нову гібридну самоназву, псевдоетнонім: «русскоязичние украінци». Ця група не гомогенна, у ній навіть переважають креольські українські елементи, але це справді «русскіє», які в особливий, неочевидний спосіб легалізовані в державі Україна як рівновартісний державотворчий елемент, а подекуди і як «провідний» державний елемент.
Щоби збагнути колективну етнічну поведінку русскіх за межами Московщини, слід пам’ятати про їхнє надзвичайно гнучке ставлення до власної етнічної репрезентації. Є така русская приказка: «Назови хоть горшком – только в печь не ставь». Це значить: «Мені байдуже, як називатися серед тубільців – не чіпайте лишень моїх привілеїв». В Україні цей золотий, божественний привілей – мова. Разом із нею контролюються капітали і нею працює ота гібридна соціально-економічна система, яка побудована на загалом московитських зразках корупції.
Скажу дещо епатажно: з огляду на випробуваність і зрозумілість теперішньої економіко-політичної системи, опір реформам в Україні у той чи інший спосіб здійснюють саме русскіє і прімкнувшіє к нім креоли – «російськомовні українці». Це ж їхня країна і їхні «схеми». Для чого це валяти? Але де вони – русскіє України? От у Києві проживає понад 300 тисяч етнічних русскіх. Ми де-небудь чули про «русскій квартал» чи, скажімо, район, про який кияни скажуть: «Куренівка? Ооо! Там живуть самі москалі…». Ні. І ви не знайдете жодного так званого «кацапського кварталу» по всій Україні, хоча їх, за останнім переписом, понад 4 мільйони осіб. І живуть у багатьох містах вони компактно. Проте «невидимо».
В який спосіб вони залишаються невидимками – загадка, яку я спробую пояснити нижче. Поки що скажу, що русскіх в Україні набагато більше, ніж 4 мільйони. Навіть якщо згадати про відторгнення Криму.
На 1990 рік в Україні нараховувалося 11 мільйонів русскіх. Колосальна цифра, якщо згадати: в УНР їх було не більше мільйона. База нинішніх русскіх – післявоєнна колонізація з 1951 по 1991 рік з одночасною самодепортацією мільйонів українців до Сибіру та інших колоній Москви.
Куди ж поділися ці мільйонів русскіх, яких 40 років поспіль завозили в УССР по 150 тисяч осіб на рік?
Так, є об’єктивні процеси асиміляції русскіх, на яку спромоглася Україна після проголошення державної самостійності. Але ця асиміляція не полягала у зміні русскімі мови, світогляду, ціннісних етнічних установок. Більшість із цих 11 мільйонів стала просто «русскоязичнимі украінцамі», тобто… залишилася русскімі.
Хто ж ці «російськомовні українці», які у хвилини екзальтації іменуються навіть «російськомовними бандерівцями»? Це українці, які не володіють українською мовою, чи це новосформована етнічна група, яка усвідомила свої політичні інтереси через набуту російську мову?
Залишаючись у фактичній меншості в Україні, вони спромоглися закріпити тут домінантний стан російськомовної преси, телебачення, блокували появу таких статусних секторів преси, як україномовний глянець, а в 2000-х організували вражаючий наступ, перетворивши колосальну мережу FM-станцій у суто етнічний комунікативний простір русскіх в Україні. А на таких станціях як «Мелодия», «Русское радио», «KISS-FM» впроваджені розмовні ефіри навіть московським діалектом російської мови.
Короткий наступ українців після Помаранчевої революції провалився. Спадком для нас залишився ґрунтовно українізований прокат неросійського кіна. У Запоріжжі, як і у Львові, стрічки Квентіна Тарантіно дивляться по-українськи, і за це платять гроші. Проте русскоє в Україні залишалося за своїми масштабами державою в державі. А точніше – це сама держава. Держава русскіх в Україні.
........
ЩО РОБИТИ?
Локалізувати загрозу побудови Європейської Росії в Україні можна латвійським шляхом.
Перше: сприяти легалізації русскої етнічної спільноти в Україні, яка сьогодні є невидимою і такою, що маніпулює «російськомовними українцями», нав’язуючи їм русскіє етічні уяви про те, що хорошо і про те що погано. Отже, русскіє повинні вийти з тіні.
Друге: легалізувавши русскую громаду в Україні, виокремивши її з українських креолів, чітко й максимально щиро обумовити їхні права – на школу, на садочок, на кіно, на пресу, квоти на телебаченні. Зробивши всі ці речі справедливо – перейти до жорсткого, тотального, воістину латвійського контролю за тим, аби ці русскіє не виходили за межі прав, обумовлених для них в Україні.
Третє: усунувши контроль русскої громади України над так званими «російськомовними українцями», яких після легалізації власне русскіх залишиться до 2\3 від їхньої теперішньої кількості, розробити глибоку, соціологічно вивірену схему повернення прав цим громадянам. Насамперед це право НА ВІЛЬНЕ ВОЛОДІННЯ І ВЖИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. Саме це право було відчужено в них у часи СССР, але воно було відчуженим і протягом 25 років в незалежній Україні! Отже, ключове право – вільне володіння українською мовою – дасть змогу органічно комунікувати у середовищі українців.
Четверте: У цей перехідний період слід заявити з усією категоричністю: розмовляєш в Україні по-русскі – ти русскій, незалежно від свого походження. «Російськомовний українець» – це ТИМЧАСОВИЙ статус громадянина України, який перебуває у стані НАТУРАЛІЗАЦІЇ. Тобто він – у процесі опанування української мови. Натуралізація – це і є повернення прав російськомовному українцю на українську мову. Ніякої «стабільної» спільноти «русскоязичні украінци» не може бути!
П’яте: усунути з України гібридну релігійну групу «Украинская Православная Церковь» – РПЦ в Україні. Або істотно зменшити її вплив. Благо, лояльні до проекту держави Україна русскіє можуть тут бути для нас ситуативними союзниками. Бо керівництво релігійної групи, очолюване Орестом Володимировичем Березовським, це класична іноземна агентура, до якої слід застосовувати норми Кримінального кодексу. Те, що ці норми так і не задіяні – після стількох фактів співучасті кліриків та єпископату «УПЦ» в диверсійних операціях РФ – слід віднести на ті радикальні погрози, до яких вдаються представники путінського режиму для оборони елітного корпусу «молящейся агентури». Але страх – поганий порадник козакові та християнину.
P.S.
Наскільки стійка буде нинішня ентонаціональна спільнота «русскоязичних украінцев»? Чи іманентною є їхня теперішня москвофобія? Чи почнуть вони грати у нові юніоністські проекти з Москвою, як тільки там поміняється режим? Це другорядні питання. Але вони можуть стати ключовими для нас, якщо все залишимо як є.
