Відкритий лист Порошенку і Ярошу від батька загиблого бійця ДУК ПС

[massii]

Президенту України
Петру Порошенко!

Відкритий лист.

Пане Президенте!

Я щиро скажу Вам, що не хотів до Вас персонально звертатися, бо обурений багатьма Вашими вчинками і рішеннями, не згоден з ними і не є Вашим прихильником, але велике горе і головне відчуття батьківського обов’язку перед пам´яттю 19 річного сина змушує мене на цей крок.

Я пишу Вам відкритого листа, бо знаю напевно, що будь який лист поданий в президентську канцелярію України звичайним громадянином буде прочитаний не Вами, а Вашими помічниками і швидше за все Ви ніколи про нього і не узнаєте (маю сумний досвід з Президентом В.Ющенком в 2004-2005 рр.). А крім того, Ви завжди будете мати законне і справедливе право казати, що його не бачили.

Тому я вирішив написати відкритого листа, і знаючи, звичайно, що його все рівно ніхто з української преси не відважиться друкувати, я публікую його в єдиному доступному мені відкритому виданні – мережі фейсбука. Звичайно, я не сильно розраховую, що і звідси він потрапить Вам на очі, бо Ви маєте купу офіційних і добровільних помічників, які бережуть Вас від як їм здається травмуючої і негативної інформації. Проте, по-перше, в мене не має вибору, а по-друге, я маю надію, що при підтримці людей, мій лист перепостять і якимсь чудом Ви його таки побачите і прочитаєте.

Суть мого звернення полягає в спробі припинити факт ганебної і нечуваної ніде більше маніпуляції з визнанням чи невизнанням загиблих воїнів-добровольців, яка, увійшла вже нажаль, як чорна сторінка у новітню історію України.

Мій син, Святослав Горбенко 19-річний юнак, студент філолог Київського Національного Університету ім. Т.Г.Шевченка пішов добровольцем в ДУК ПС і загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони ДАП (згідно судово-медичної довідки, що мені надали і свідчень бійців ДУК ПС (Див. довідки). До сих пір під різними приводами і юридичними формулюваннями держава не визнає його учасником бойових дій і по суті солдатом що загинув за Україну. Його єдина провина полягала в тому, що він загинув перебуваючи в рядах ДУК ПС – єдиної добровольчої військової структури яка його взяла до себе, бо інші йому відмовили – адже він був студентом – очного навчання і закінчив військову кафедру. Він щиро вважав тоді в серпні 2014 року – що слід чекати масштабного наступу російських військ на Україну і поспішав стати в лави її оборонців, залишивши останній курс університету і не дочекавшись офіцерських погон. Тепер все це – а перш за все, бажання захистити Вітчизну – обернулося йому і нам на покарання. Держава, через МО, Департаменту у справах ветеранів війни і т.д, Київського райсоцбезу м.Полтави відмовляє йому в статусі учасника бойових дій а нашій родині в статусі родини солдата, що загинув в АТО. Підставою є відсутність в нас всього ПАКЕТУ документів, які наша родина повинна надати в соцбез, а крім того цинічне трактування статусу учасника бойових дій як статусу тільки для живих. (Див. Лист від А.Дерев’янка і Яцино) Тобто, за таким формальним трактуванням статус учасника бойових дій надається тільки живим, і достатньо солдата вбити – він вже не учасник – бо не фізична особа. Не буду коментувати це безглуздя і цинізм, але зауважу, що навіть в нашій державі посмертно надаються навіть і військові звання і державні нагороди, і при цьому не вважається що їх може отримати тільки жива фізично особа, як бачте повний абсурд. Ордена посмертно давати можна, а визнавати що людина загинула як солдат не можна після її смерті.

Для того, щоб одразу ж відкинути принизливі і бридкі підозри відносно матеріальної зацікавленості, які наша змучена майже річним горем родина вже наслухалась, декларую, що ніякі Ваші Компенсації НЕ ПОВЕРНУТЬ МЕНІ єдиного сина, ні мені ні його матері, і повірте і міліарди нас не втішили б, хоч і живеться не легко. Та навряд чи Ви мене зрозумієте, бо це стан словами не передаваємий і його розуміють тільки такі самі нещасні, як ми.

Якщо в Вас така скрута і не має грошей, можете не виплачувати, мова не в цьому, я як і кожний громадяни розумію прекрасно, що головне воля, бажання. Якщо держава і президент дійсно хочуть допомогти родинам загиблих воїнів, вони знайдуть спосіб у який це зробити, навіть якщо грошей не має, можна врешті решт, не виплачуючи грошей хоча б не вимагати квартплат з нас за наші власні приватизовані квартири, дозволити в перші три місяці після смерті підти з роботи не втрачаючи місця і багато чого. Але якщо немає бажання допомогти, а є лишень бажання лицемірно удавати вигляд турботи, то і при наявності грошей - їх ніколи не сплатять і знайдуть законні способи це зробити

Мова про інше, навіть без грошової допомоги, відсутність того статусу родини загиблого на війні, в якому нам відмовили збільшили нашу біль, принизили нас в очах суспільства, кинули тінь на ім’я загиблого сина, зробили наш стан ще більш нетерпимим і мучительним. Адже повірте, змушені, бо не маємо офіційних підстав просити на реабілітаційну відпустку після смерті дитини, змушені працювати, ходити серед чужих людей. Чути веселу музику з супермаркетів і кав’ярень довкола себе і усвідомлювати те що в тебе не просто вбили сина, але навіть смерті його за вітчизну не визнали – нетерпимо. Складається враження що сина немов би викрали в тебе при тому так, що ніхто не помітив і зараз і суспільство і держава просто заперечує факт того що він в тебе був взагалі. Про його існування нагадує лишень хрест над свіжою могилою. За що Ви так караєте нас, пане Президенте, за що Ви караєте так тисячі родин в Україні, що вже і без цієї зневаги вже нещасливі і мучаються?

Я не вірю в усі ці «отговорки» про проблеми з відсутністю законів, непрописанністю процедури і іншої продукції гнучкого кмітливого розуму чиновників. Я знаю, що Вашої волі, як Президента і Верховного головнокомандуючого цілком достатньо і цілком законно щоб вирішити питання про визнання загиблих добровольців. Ми прочекали Вашого рішення і рішення держави більше 10 місяців, враховуючи війну і Вашу зайнятість і враховуючи що біль батьків і несправедливість страхітливість цієї ситуації до Вас дійде. Не дійшло – Ви нічого не почули і не побачили. І ось що я зрозумів тоді – всі ці розмови про статус учасників АТ О, для загиблих – НОНСЕНС і СВЯТОТАТСТВО.
Ні Ви, ні Верховна Рада, ні вся держава НЕ МАЄ ніякого права (яке вона привласнила) на визнання чи не визнання загинувших бійців. Ви не можете воскресити людину, а отже не можете заперечити очевидний факт її смерті. А значить, Ви і вся держава забов’язані автоматично визнавати загинувших солдат ЗСУ і добровольців – ЗАГИНУВШИМИ СОЛДАТАМИ УКРАЇНИ. Все точка. А якщо Ви прив’язали до поняття загиблих солдат – статус учасника АТО, то такий статус загиблим має надаватися також АВТОМАТИЧНО. Реєструватися іншими словами. І всі ці вимоги від соцбезу до родин про надання клопотань від комбатів, свідчень від очевидців із статусом АТО, заключень медкомісій (при наявності суд-меддовідок про причину смерті) є НЕЗАКОННИМИ, є глибоким ПОРУШЕННЯМ наших прав як людей і глумлінням над пам’яттю павших солдат!

Не розумію я поки, чи розумієте Ви самі, пане Президент, що Ви накоїли і що коїть зараз держапарат – створюючи проблему з одержанням цього статусу учасника (Вами ж придуманого поняття) і прикриваючи їх складною процедурою збирання довідок, Ви по суті ставите нещасних людей, які вже зазнали горя в двосмисленне положення сумнівних претендентів. Тобто, неодержання статусу (яке створено штучно вигаданою процедурою) загиблим бійцем ставить під сумнів в очах суспільства факт його загибелі на фронті. Не одержання статусу родини загиблого, так само, опосередковано, ставить під сумнів обставини загибелі на війні. Хочу сподіватися, що це сталося не навмисно без злого умислу, по недолугості, але і Ви і держава нанесли нам, батькам загиблого добровольця, страшну образу і приниження, на які ні ми, ні наш син, який заплатив життям за своє бажання і спробу захищати Україну не заслужили. Це вже не виправиш, ці десять місяців перебування в духовному пеклі не викреслиш з життя. Але, якщо так і Ви вважаєте справедливим перевіряти кожного заглиблого на предмет його участі в бойових діях, перш як визнати учасником АТО, то прошу Вас не перекладайте це на плечі батьків і родин, втративших дітей і близьких. У держави достатня армія чиновників щоб займатися цим, хай вони, держслужбовці, які мають повноваження збирають ці довідки і роблять запити, і звільніть нас від муки ходіння по командирам і свідкам, і розмов, які просто фізично важко вести.
Друге прохання до Вас пане Президенте.

Раз Ви вже відмовили нам у визнанні нашого сина учасником АТО і тим самим поставили обставини його загибелі під сумнів, наша родина вважає справедливою вимогою, щоб держава тоді виконувала свою функцію і розслідувала сама обставини його смерті, адже насильницька смерть в зоні ведення бойових дій – якщо це не смерть в бою – є підставою відкриття кримінальної справи органами військової прокуратури. Бо в такому разі ігноруючи факт смерті добровольця, не визнаючи її не військовою смертю солдата ні просто смертю, держава по суті займається прихованням зникнення людей , що є злочином.

Отже, визнаючи Ваше право ставити під сумнів обставини смерті як держави, ми вимагаємо від Вас шанувати наші права як громадян на захист від держави від посягання на життя і вимагаємо в кожному випадку, де ви відмовили добровольцю в визнанні його учасником АТО, відкривати кримінальне впровадження. Я думаю ця наша вимога є справедливою. І не виконання її є і порушенням закону і порушенням наших прав як людей і громадян.

Сергій Горбенко, батько невизнаного і забутого державою солдата-добровольця , який загинув в Донецькому аеропорту, перебуваючи у складі 5-го батальйону ДУК ПС 3 жовтня 2014 р.

P.S. Друзі, співгромадяни і патріоти, для себе просити соромно, але прошу не для себе, а для Святослава, для його пам’яті і пам’яті таких як він - вбитих і забутих добровольців, якщо підтримуєте цей лист і мої вимоги до Президента – Репост, будь ласка!

[massii]

Народному депутату України
Голові політичної партії «Правий Сектор»,
Провіднику громадсько-політичної організації Правий Сектор
Головному провіднику ДУК Правий Сектор
Дмитру Ярошу

Шановний пане Дмитре!

До Вас звертається один з Ваших виборців і батько солдата 1-Ї штурмової роти 5 батальйону ДУК ПС.

Мій син Горбенко Святослав Сергійович (позивний «Друг Скельд») 26.12.1994 р.н. загинув 3 жовтня 2014 року при обороні Донецького аеропорту, куди він прибув у складі підрозділу 5-го батальйону на допомогу оточеним захисникам ДАПу. Про це свідчить довідка судмедекспертизи яку мені надала керівник медслужби 5-го батальйону Яна Зінкевич і надані мені документи з ДУКу ПС. (Додаю до цього листа). Про обставини загибелі сина я знаю тільки зі слів його бойових товаришів молодих хлопців, які разом із ним були в аеропорту (Найбільш відомі і зафіксовані в Інтернет-медіа свідчення Олександра Чуба і бійця –санінструктора з позивним Друг «Кобра») (). На похоронах сина 9 жовтня 2014 р. свідчили і розповідали про нього багато інших бійців, але я в той час не міг ні записувати ці свідчення ні їх імена, адже більшість з них користується псевдо.

З моменту загибелі сина пройшло вже 10 місяців, але до сих пір він, як і мабуть більшість інших бійців ДУК Правого Сектору, що загинули при обороні України в ДАПі, Пєсках в Донецькій або Луганській областях так і не був офіційно визнаний державою як солдат, що загинув при обороні Вітчизни, або учасник бойових дій. Тим самим його мученицька смерть в ДАПі ігнорується офіційно і не помічається і немов ставиться під сумнів. Підкреслюю саме його смерть як і смерті його товаришів – його і Ваших побратимів. Мова йде не про статус для родини, яка і так по факту є родиною загиблого на війні,(хоч тепер теж не визнається «бо немає статусу») а про відношення до реєстрації смерті самого солдата. Яка невідомо ким із спритників з держапарату перетворилася із смерті в складнооформляєму процедуру надання СТАТУСУ загиблого в АТО.
Саме ця болюча проблема, в якій я бачу НАРУГУ над пам’яттю мого сина і його загиблих товаришів добровольців, а також НЕЗРОЗУМІЛА й досі для мене позиція Ваша і керівництва всього ДУКу до цього змушує мене звернутися до Вас відкритим листом.
Буду відвертим, майже цілих десять місяців, я витримуючи достатньо жорстокий зовнішній тиск і провокації з боку багатьох невідомих осіб навмисно не звертався до Вас і до керівництва ДУКу, щоб не акцентувати увагу на Вашу роль в цій негідній і скандальній ситуації, абсолютно нетерпимій і жорстокій для родини загиблого бійця. Чому я це робив? Відповім. З повідомлень в мас-медіа і інтернеті я знав, що Правий Сектор героїчно б’ється з ворогом в Пєсках, і не хотів щоб вороги ПС скористалися страшною правдою про публічне глумління з боку держави над сім’ями загиблих добровольців з ДУК і при повній фактичній відстороненості командирів ДУКу і Вас від цієї теми. Я, як мабуть і більшість ваших прихильників – патріотів України, вважав в той час, що в Вас, очевидно, не вистачає сил підтримувати нас в завідомо нерівній і мучительній для родин загиблих боротьбі з бюрократією в тилу і на місцях, яка відмовлялася визнавати спочатку всіх добровольців, а потім переважно добровольців з ДУКу і ОУН посилаючись на відсутність процесуальних норм.

Але зараз 5-й батальйон відведено з передової і я користуючись тимчасовим затишшям між військовими і політичними баталіями, звертаюсь до Вас.

Не буду приховувати, що в перші дні і місяці по загибелі сина шокувала позиція декотрих командирів і керівництва ДУК ПС по відношенню до цього питання.

Мова йде перш за все за командира 5-го батальйону ДУК ПС так званого «Чорного». На жаль я не знаю ні імені, ні прізвища ні біографії цієї людини. Тому змушений його називати так, як він себе називає в батальйоні і на чисельних виступах на телебаченні і в інтернеті.

Як батько, я маю до «Чорного» особливі питання, які я раніше публічно не ставив тому що 5-й батальйон воював і я не хотів щоб негарна поведінка його керівника хоч як шкодила хлопцям. Підкреслюю для мене і для всієї нашої сім’ї 5-й батальйон і його честь – це СВЯТЕ, бо в ньому служив і перебуваючи в його рядах загинув наш єдиний син. Крім того всі хлопці – солдати 5-го батальйону, які приїхали до нас і ховали сина – для нас дорогі люди, майже наші сини і ми не забуваємо, як вони намагалися нас підтримати в найбільш мучительні години втрати. Таким чином, я мовчав про «Чорного» і його дії ТІЛЬКИ із ЛЮБОВІ і ПОВАГИ до 5-го батальйону який для мене є перш за все його бійці і мій син, але не жаль не його командир.

Не буду приховувати, коли я забирав тіло сина з розташування 5-го батальйону ДУКу ПС мене вразили кілька речей, про які я тоді не сказав, бо вони здавалися мізерними на фоні моєї біди: мене вразила БАЙДУЖІСТЬ командира до…батька вбитого солдата: переговоривши зі мною скоромовкою 10 хв., він потім кудись дівся і більше не підійшов ні разу ні слова мені не сказав, не повернув мені ЖОДНОЇ речі сина на пам'ять, і навіть не прийшов проститися з нами, коли ми уїзжали з тілом Святослава в Дніпропетровськ.
Не приїхав він і на похорони сина 9-го жовтня, хоча приїхали майже три відділення хлопців з ДУКу і прийшли активісти Київського осередку Правого Сектору і навіть приїхали бійці з учебки в «Десні» разом з командиром «Беркутом».

Це тим дивніше наш син був першим з бійців 5-го батальйону ДУК ПС, який загинув в аеропорту, а за весь час війни їх загинуло там три чоловіки, як повідомляє сайт «Меморіал» (). Хлопці – бойові товариші сина всі говорили мені і дружині, що Святослав поводив себе героїчно і загинув героїчно в тому бою, але НЕПОВАГА і НЕУВАГА командира батальйону, немов заперечувала їх слова. Було гірко і обидно і думаю «Чорний» не міг цього не розуміти, адже він сам батько і судячи з того, як ретельно він приховує інформацію про свою родину (в одному з інтерв’ю) він дорожить своєю родиною і дітьми. Але чому не дорожив своїм молодим солдатом, і як виявилося потім, молодими солдатами?

Я кажу про молодих солдат, тому що незабаром після загибелі нашого Святослава, якому було лишень 19 років, в 5-му батальйоні знову загинули два бійця і знову таки – молоденькі хлопці – Сергій Табала - «Друг Сєвер» і Олександр Райхерд– друг «Чорний» (тезка по псевдо з комбатом). Їм було – 18 і 20 років. Знову юнаки. На той час преса повідомляла, що 5-й і 7-й батальйони ДУКу вели важкі бої разом з кіборгами в ДАПі і в Пєсках. Але більше втрат не було тільки ці молоді хлопці – самі молоді. Їх згодом назвали ангели штурмової роти 5-го батальйону.

Мене, як і інших батьків, мало втішило, що син став ангелом в свої 19 років, але дуже обурило те, що в цього «командира» гинуть чомусь самі молоді бійці. Чому? Відома річ, добрий командир завжди опікується про молодь і намагається стримувати її, виставляючи на найнебезпечніші фланги більш досвідчених і старших солдат. Але чомусь у «Чорного» все було навпаки. Мені потім приходили різні гінці і розповідали, що мов молоді самі винні – не слухалися командира, самі виривалися наперед, були недисципліновані. Слухати було гидко, крім того, що я розумів, що це брехня з двох причин: перша – дисципліна в частині залежить від командира, тим більше, якщо він старший по віку. Якщо «Чорний» не міг впоратися з керуванням молодими хлопцями 19-20 років, який же він військовий батько, який же він командир? А по-друге, я прекрасно знав свого сина і його серйозне відношення до військової справи і служби, він був дисциплінованою людиною, тому і не міг би сам з далекої бази «втекти в аеропорт», крім того, військові знали що туди і особливо в ті часи добиралися тільки на броні. Адже це командир, а не мій син і не інші юні хлопці вирішували, кому і де знаходитися. І Чорний – вирішив їх долю – по-своєму. Я питаю тільки як він міг, і як він тепер буде доживати свої роки під чотирма парами очей молодих ангелів?

Далі більше, минуло 40 днів, місяць, три, чотири місяця – півроку – жодного разу «Чорний» не озвався до нашої родини не прислав ні слова співчуття матері в спомин нашого загиблого сина, немов і ніколи не було його – нашого Святослава в його підрозділі. На жаль, дуже зрідка, інколи, дзвонили хлопці з 5-го батальйону. І кілька з них сказали, що так саме він обійшовся і з іншими родинами загиблих «Ангелів штурмової роти». Разом з тим в неті з’являлися його фото і репортажі, де «Чорний» дозволяв собі і жартувати і сміятися, тобто як я розумію, НЕ БОЛИТЬ йому, не жаліє він наших дітей і не згадує про них. І я зрозумів, це не офіцер, не командир і …не мужчина. Бо головною якістю мужчини є не статеві ознаки і не крута поведінка, а саме ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ – опіка за ввіреними тобі долею душами.
Особливо мене вразив репортаж де «Чорний» зустрічався з одним із наших чисельних міністрів оборони і одержував свою нагороду. В той же час вже в пресі було відомо що офіційна державна влада не визнає добровольців і в першу чергу з ДУК ПС, а в соцбезі в наших родин вимагали рапорт від командира батальйону про зняття сина з обліку батальйону у зв’язку з загибеллю.
Речники Правого Сектора в ті часи часто і густо говорили, що їм і Правому Сектору нічого не потрібно і ніяких пільг, але мова йшла не про пільги для них особисто, а про підтвердження факту загибелі бійців Правого Сектору на війні і ставленні до цього держави. В зв’язку з цією зустріччю і одержанням нагороди «Чорним» в мене природнє виникає питання: чому він під час цієї зустрічі не передав міністру списки загиблих і поранених бійців п’ятого батальйону – адже це ЙОГО СВЯТИЙ обов’язок як військового керівника. Це знає кожен, навіть молодший командир в армії, що будь який військовий начальник ЗАБОВ´ЯЗАНИЙ передавати старшому військовому керівництву дані про втрати – вбитих і поранених. Невиконання цього обв’язка є ВІЙСЬКОВИМ ДИСЦИПЛІНАРНИМ злочином і суворо карається. Чому ж він не виконав те, що зобов’язаний виконати і тим самим приховав від МО офіційні данні про втрати 5-го батальйону. А тепер міністерство цілком законно має право відповідати що НЕ МАЄ офіційних даних про ці втрати, а ми - батьки повинні збирати довідки, шукати свідків загибелі наших дітей і ….прохати Чорного, який зневажає їх і нас, написати цей рапорт (а за новою поправкою від 19 травня 2015 р до закону № 1688) – клопотання про надання статусу учасника АТО. * Чим так завинили батьки загиблих солдат перед ДУКом, що навіть зараз перебуваючи в стані горя і втрати, ми повинні просити видати нам папірці, які, і це НОРМАЛЬНО, сам комбат ЗАБОВЯЗАНИЙ робити і надсилати куди треба і копію батькам?

Наша родина пережила і це приниження, адже на превеликий жаль, «Чорний» в нашій справі є єдиним законним з точки зору держави (!) свідком і я звернувся до бійців 5-го батальйону «Дані» і «Галла» з проханням до Чорного передати нам цей рапорт. Вони запевняли що це просто і швидко вирішується, Але ось, пройшло вже три місяця і ніякої відповіді ми не отримали. Я знаю точно, що хлопці моє питання передали, але чомусь воно було повністю проігноровано. Відповіді не одержали. Згодом, Каріна Дорошенко передала мені відповідь зампотилу ДУКу «Мольфара», що якщо МИ НЕ ПРИШЛЕМО УСТАЛЕНИЙ ЗРАЗОК такого рапорту, Чорний його не видасть. Мене це вразило смертельно, якби я чув таке від чиновника, я би не здивувався, але почути це від представника організації що бореться за Свободу для українців проти бюрократії і її свавілля було ... ну дико! Повірте мені – ДИКО! Отже, шановний пане Дмитро, тепер не дивуйтеся, коли отримаєте від нашого адвоката офіційний запит про це клопотання, яке вимагають від нас працівники Соцбезу в м.Полтаві, бо інакше держава не може визнати факт загибелі нашого сина на війні, що робить його смерть випадковою, загадковою ледь не вбивством, по якому між іншим держава чомусь розслідування теж не проводить.

Таким чином, підводячи підсумок, я прошу Вас, шановний п.Дмитре надати наказ Чорному ВИКОНАТИ свій БОРГ І обов’язок і надати це клопотання на ім’я МО України або МінСоцПолітики про визнання Святослава Горбенка, що загинув 3 жовтня 2014 року в ДАПі учасником бойових дій.
Окрім цього, звертаюся до Вас і до Капеланської служби ДУК ПС з проханням оцінити ставлення «Чорного» до своїх загиблих солдат і винести справедливий вердикт.

Це перше питання. Друге моє питання є може і питання-заклик.

Весь цей час, всі важкі 10 місяців наша родина, як думаю і родини інших загиблих бійців Добровольчого Українського корпусу Правого Сектору зіштовхнулися з святотатственною проблемою НЕ ВИЗНАНННЯ державою факта загибелі їх рідних – учасниками бойових дій, або учасниками АТО. Фактично ЗАХИСНИКАМИ Вітчизни. Підставою зазвичай було формальне посилання на формальну НЕ ПЕРЕДБАЧЕННІСТЬ такого статусу спочатку загиблим, а потім добровольцям, а потім добровольцям, що не підпорядковані офіційно МО. МВС, або СБУ.

Це не просто несправедливість, але й нечувана жорстокість і на мій погляд ще й глумління над світлою пам’яттю людей, які віддали заради Батьківщини саме дороге – життя, і самим фактом своєї загибелі на передовій – ВЖЕ ДОВЕЛИ те що вони є ФАКТИЧНИМИ воїнами-захисниками Вітчизни.

Заперечувати їх смерть що вже сталася – це безумство і цинізм небачений, за якими б псевдо юридичними поясненнями він не ховався. Втім невідомі анонімні чиновники так сформулювали поняття про смерть солдатів в АТО, що перетворили її в складну процедуру добування привілейованого СТАТУСУ. Але чи багато б людей погодилось би оплатити такі привілеї навіть для близьких ціною власного життя? Думаю ні. Добровольці йшли і вмирали на фронті, не думаючи ні про статус, ні про привілеї, вболіваючи душею тільки про одну проблему – зупинити ворога. Тепер, коли вони полягли і вже не можуть більше нічого дати ні ДУКу, ні державі, ні своїй Україні, мені здається саме ДУК, держава і сама Україна зобов’язані віддати їм справедливо належну їм ШАНУ і ЧЕСТЬ – беззаперечно офіційно визнати їх солдатами України, що полягли за її свободу і честь. На ділі крім окремих патріотів українців, просто чесних і порядних людей – вбиті солдати ДУКу поховані і забуті – і ДУКом, і державою і більшістю в Україні, яка навіть імен їх не знає. Я кажу забуті, тому що замість офіційного автоматичного визнання кожного загиблого бійця добровольця, держава (через документи Кабміна) через місцеві відділи соцбезів вимагає чисельні довідки, які повірте мені сім´ї у стані великого горя просто не можуть знайти, бо і думати і жити важко з такою бідою, не те що довідки шукати і оформляти. Крім того підкреслюю, що сама по собі ПРОЦЕДУРА прохання довідки вдовою, матір’ю, батьком вбитого солдата ПРИНИЗЛИВА і МУЧИТЕЛЬНА невимовно для їх душ. Нас ставлять перед вибором або мовчки погодитись з безіменною смертю наших близьких (немов вони померли природньо від старості дома), або додати до мук втрати муки розкривання своєї душі перед чужими, часто байдужими людьми – пояснювати їм, немов ми в чомусь винні, обставини смерті наших дітей і близьких. А ДУК мовчить, і через речників заявляє: «Ми не за те воюємо». Бережи Вас Бог, пане Дмитре, колись випити таку чашу, яку п’ють зараз родини невизнаних добровольців!

Спочатку, як мабуть і більшість українців, я обурювався тим що така дискримінація з визнанням загиблих солдат стосується тільки добровольців, яких, як виявилося в Україні не тільки не заохочують до захисту країни, але й показово карають офіційним забвінням після смерті! Я намагався виступити проти цього буквально на другий місяць після загибелі сина! Оскільки таке відношення з боку чиновників і вищої влади обурило багатьох українців мене підтримали і журналісти і багато простих людей! Втім я був шокований тим, що Ви, Стемпіцький і речники ДУКу нас не підтримали, але ж мова йшла перш за все за НЕВИЗНАННИХ воїнів ДУК ПС, а потім і інших батальйонів? Як це так? Нагадаю Вам, що за півроку війни за офіційною статистикою з сайту ДУК ПС і сайту Меморіал від рук окупантів і сепаратистів загинуло 40 бійців ДУК ПС. Це ж Ваші бійці, Ваші побратими – і нарешті Ваша Слава і Гордість – воїни, що життям і смертю підтвердили патріотизм Руху Правого Сектору. Тому Ваше відсторонення від проблеми визнання їх за фактом смерті і НЕ ЗАСУДЖЕННЯ цинічного і неправильного в корні ставлення до мертвих мене дуже здивувало.

Нас батьків і родини загиблих воїнів добровольців почали штовхати в суди – мов в судах доводьте, що ваш син, чоловік, брат – загинув на війні. Але ж це ганьба і зневага пам’яті загиблих солдат! Про які суди мова? Дехто пішов на це – отримав статус, але якою ціною? А більшість і ми, в тому числі, не пішли - бо гидко. Люди наші це серцем відчувають. Нагороди через суди – це гидко, а визнання того, що солдат загинув на війні, під час коли війна йде, – це взагалі безумство і блюзнірство! Ви є народним депутатом України, Провідником не тільки партії «Правий Сектор» а народного Руху Правий Сектор, який Вам вірить і Вас підтримує ще! Ваш Голос почує і Парламент, і Україна і Світ – виступіть же нарешті відверто і щиро – ЗАСУДІТЬ цю ганебну практику псевдо юридичного мислення. Адже не може і НЕ МАЄ ніякого права ні президент, ні король, ні держава визнавати, чи не визнавати смерть, тим більше смерть на війні. Це просто факт, трагічна подія, біда, яка автоматично реєструється і все. Підтримайте мене – давайте разом зламаємо цей цинізм. Держава, президент і прокуратура коли не визнає смерть солдата по суті компрометує його і його невтішну родину в очах суспільства – кидає немов натяк, що загинув не на війні, а десь так з незрозумілих причин. Це боляче і соромно, але це так, втім в окремих випадках держава може – має право сумніватися, якщо є підстави, але робити вона це повинна ВІДКРИТО і ЗАКОННО. Тобто, якщо держава сумнівається, що солдат доброволець загинув не на війні а з інших причин – ДЕРЖАВА ЗАБОВЯЗАНА за власною ініціативою розпочинати ВЛАСНЕ КРИМІНАЛЬНЕ ВПРОВАДЖЕНННЯ за статтею «вбивство» , адже мова йде про насильницьку смерть людини,. Держава, якщо вона законна цивілізована держава, зобов’язана сама проводити всі необхідні слідчі дії, а не ховатися за відписки в законах про відсутність необхідних довідок, які не надали родичі загиблого. Але в такому разі, якщо розслідування завершиться підтвердженням факту загибелі – Держава МАЄ ПУБЛІЧНО вибачитися перед родинами загиблих солдат яких провели через ці додаткові моральні тортури і період підозри і непошани і покарати осіб причетних до такої її реакції – тих, наприклад, хто давав неправдиву інформацію або сіяв сумніви. Думаю, Ви як людина, батько і лідер руху Правий Сектор, мене зрозумієте. Треба раз і назавжди покінчити з практикою маніпуляції з пам’яттю мертвих воїнів і спекуляцій на тему, легалізовані їх підрозділи чи ні.

Ви і Стемпіцький, як командир ДУКу звичайно маєте право вирішувати підкорятися МО і державі, чи зберігати ваш незалежний партизанський статус. Це Ваше діло – діло Вашої політичної сили і ідеології, але всі Ваші негаразди і суперечки з Державою, чи Президентом, не повинні ніяк впливати на відношення Держави і Президента до вже загиблих бійців ДУКу і інших добровольчих батальйонів. І Ви не можете і не маєте права зрікатися захисту їх пам’яті, тільки тому, що Ви в конфлікті з владою. Можете не вимагати для себе ніякого статусу, якщо це Ваше кредо, але кожен Ваш загиблий солдат за Україну, в тому числі і Ви, якщо загинете, має автоматично визнаватися Державою. Прошу Вас підтримати цю справедливу тезу. Самою своєю смертю на війні – бійці – добровольці вже є легалізовані як і інші солдати ЗСУ. І Ви, як депутат, можете поставити це проектом закону щоб прирівняти в правах загинувших добровольців і бійців ЗСУ, бо всі вони – солдати України. Прошу розглянути мою пропозицію, як звернення до Депутата і підтримати його. Адже, прийде час і пам’ять наших павших воїнів – буде Честю Гордістю і Силою України. Вони вже зробили для нас все що могли, тож тепер наша черга поборотися за них. Пам’ятаєте як колись сказав Висоцький:
«Наши мертвые нас не оставят в беде, Наши павшие – как Часовые!» - так і наші павші бійці зараз для України – є небесним щитом і суддями її совісті. Будемо ж гідні цього.

З повагою,
Сергій Горбенко.

PS. В мене немає ніякої можливості передати Вам цього листа особисто і сказати Вам це все особисто, не хочу я і перекрученого трактування моїх думок і слів, що відбувається коли лист до депутата читають помічники і т.д. тому пишу Вам відкритий лист, сподіваючись, що багато з мох ф/б друзів що або належать до Правого Сектору, або є його прихильниками переправлять його нарешті до Вас.

[Feral Cat]

Закликати до совісті украінських державних бюрократів це як засівати поле вапном....

[andronchik]

Погиб 3.10.2014 
Брат был в предыдущей смене ДУК ПС (4 недели) в ДАП. Приехал домой 29.30
За свой счет. Документов и статуса участника нет до сих пор. На память есть два шрама и осколок 122мм мины.

[polelis]

Декілька місяців тому батько загиблого Воїна розповідав про цю ганебну наругу над ним і памятю  сина - Героя на Шустер лайв. Нічого не змінилося! Суки!

[massii]

Sergio Alessandro Gorbenko додав 7 нових світлин.
54 хв ·

Сину Святославу і його справжнім друзям,
якими я вважаю небайдужих до його справи і пам’яті людей.
У 17 місяць з Дня Загибелі.

Нині третього травня 2016 року. Я дивлюсь на сяючий пурпурний диск восходячого над морем і верхівками дерев сонця і думаю про Святослава. Сьогодні рівно 17 місяців від його загибелі. Він до сих пір невизнаний державою і ми – його родина до сих пір не маємо можливості захистити його і себе від цієї нелюдської диявольскої манипуляції із його смертю і із нашим життям.

Вчора одразу після Пасхи ми поїхали до нього на могилу провідати і поспілкуватися. Його високий хрест і прапори були видні здалеку. Втім, якимось сумом і одинокістю повіяло від них. Вітра не було і прапори понишклі, сиротливо висіли вздовж списів по обох раменах хреста, немов повісили голови. Ми поспішили до нього, щоб швидше перервати їх сум і сказати, що ми прийшли, що він не один. І що цікаво, коли підходиш до його хреста, раптом з’являється вітерець і обидва прапори оживають-тріпочуть на вітру і тягнуть свої шовкові руки до нас, немов хочуть обняти від радості зустрічі. Вони бавляться з нами, огортають волося на голові, гладять по плечах, як його руки колись при зустрічі. Стає легше. Ми як завжди трошки прибираємо, кладемо квіти запалюємо свічі. Ставимо маленький гостинець для нього. І спілкуємося …переважно мовчки. І так і так і засиділися майже до вечора. Бо неочікуванно прибули гості - спочатку приїхали харківяни - . мати і бабуся студентки з якою вчився син. Принесли гарні великі теплі як душа жовто-червоні хризантеми. Сиділи згадували як діти вчилися разом, допомогали один одному сперечалися. І ніхто не знав, що станеться. «Знаєте, Маша, досі не вірить, що він убитий, не віриться каже, не можу собі уявити, що його немає і не прийде». – каже бабуся студентки. Нам теж не віриться, здається все жахливим сном, який ось-ось кінчиться. Та він не кінчається і мабуть не кінчиться, поки не кінчиться наше життя тут…на цій землі. Потім прийшли наші друзі-кияни. Сиділи довго говорили. А він немов мовчав і …слухав нас. Весь час поки ми були біля нього прапори тріпотіли на вітерці, немов жива душа що тягнулася до нас. Світлий день, сонце нагріло плити і вони теж мов ожили – потепліли заіскрилися як люстерко, ловлячи весняне сонечко.
Шкода було уходить від нього. Але мусили. Попрощалися, поклонилися від старенької бабусі, яка не може ходити і пішли…Нині його провідали солдати. Мій старий вірний товариш по Майдану Ярослав і його друг Ігор. Вони провоювали рік в неназваній війні.
Надіюсь і сьогодні йому не було самотньо.

А тепер коли, я віддав дань пам’яті його душі я можу трошки сказати, вам друзі і про справи.

Мене мабуть на це спонукає бажання відповісти всім тим небайдужим людям, які щиро відгукнулися на мій заклик про адвокатську допомогу.

(click to show/hide)

Щиро вам всім дякую і за контакти адвокатів і за пропозицію вийти на пресу, і просто за ВАШІ НЕБАЙДУЖІ ЛЮДСЬКІ СЕРЦЯ!
Запевняю, Ваша допомога і ці всі адвокати ще знадобляться, бо наш терновий шлях ще триває і мабуть прийдеться подавати позов. Але направду скажу не знаю, чи з тої великої кількості адресів залишиться з нами хоч одна душа, яка посміє виступити проти всесильної в Україні таємної організації під назвою СБУ? А точніше проти людини, яка ховаючись в її лавах і використовуючи службове положення чинить з нами справжнісінький злочин. Про це я скажу нижче. А поки що введу вас в курс справи, відповідаючи на запитання невідомого мені пана Alexey Alexios Lipiridi, який питає:
«Что надо сделать? Какой результат вы хотите? У Ани Демид есть вход в АТЦ СБУ, поэтому не понимаю, зачем туда писать запрос?»

Отже ситуація довкола загиблого в ДАПІ бійця добровольця 5-го батальйону ДУК ПС Святослава Горбенка, (позивний «Скельд»).
Як більшість з вас знає, загиблого сина нашого Святослава відпочатку не захотіли визнавати учасником бойових дій (а фактично загиблим на війні солдатом України) чиновники МінСоцполітики і МО України фактично одразу ж після загибелі, мотивуючи свої дії неможливістю подолати існуючі формальності в законодавстві: то мертвим статус надавати не положено, то закону нема про добровольців, то ДУК ПС нікому не підкоряється, тому не можна їх врахувати і надати статус, то інша…вибачте мене на слові «отговорковедческа" ахінея.

Сина не визнають попри довідки судово-медичного експерту яку передала нам Начальник Медичної служби «Госпітальєрів» відома і вже визнана державою волонтерка Народний Герой України Яна Зінкевич. Не визнавалися соцбезом і довідки з Правого Сектору надані нам керівниками ГО Правого Сектору В. Загазеєм і А.Тарасенко, про службу Святослава в учебці і в лавах ДУК ПС. Натомість від нас зажадали висновка військово-медичної комісії ( для мертвого - ?) і запита клопотання від командира Добровольчого батальйону, де служив син.

Ситуація усугубилася тим, що цей самий командир до сих пір невідомий на прізвище і тільки відомий під ником «Чорний», ніякого клопотання не давав, з нами не спілкувався і незважаючи на відомість цього знущання над своїм загиблим солдатом ( а вийшло кілька передач і писала преса) ні словом ні ділом не виступив в підтримку і на захист честі Святослава і його родини. Замість цього речники Правого Сектора (А.Скоропадсткий і інш.) у відповідь на кричущу несправедливість по відношенню до загиблих добровольців ДУК ПС не тільки не обурилися як і ми дискримінацією бійців ДУК з боку чиновників і держави. Але й заявили «що ми не за то воюємо». Малося очевидно на увазі що пільги для загиблих і поранених ДУК ПС не цікавить. Тим самим нас батьків вбитих дітей, або вдів намагалися поставити в ганебне положення корисних осіб, що шукають собі користі від крові своїх найдорожчих людей. Ця бридка маніпуляція звичайно не пройшла, бо і я і інші батьки боролися перш за все за ЗБЕРЕЖЕННЯ ПАМЯТІ і ПОВАГИ держави і суспільства до своїх рідних і ПРОТИ дискримінації у ставленні до добровольців і їх родин з боку держави. Суспільство здається це почуло і зрозуміло, а от держава і речники ДУК ПС – ні. Втім правди ради визнаю, є один і матеріальний аспект статуса УБД для родин загиблих бійців і дуже важливий матеріальний аспект, про який суспільство не знає і навіть уявити не може, але добре знає кожна така родина і про який я скажу нижче.

Я письмово і відкрито – публічно тоді звернувся до провідника Правого Сектору Д.Яроша і Президента України П.Порошенка з вимогою або припинити цю нелюдську практику вимагання доказів про участь в війні загиблих добровольців, або якщо держава заперечує цей факт загибелі на війні - розслідувати обставини їх насильницької смерті органами військової прокуратури. Ці листи їм передали. Обидва їх – проігнорували. Чесно кажучи, якщо поведінка Президента мене здивувала відвертою аморальністю і беззаконністю, бо вимоги ці законні, то поведінка Яроша мене вразила як зразок пихатості і цинізму, бо ця людина неоднократною декларувала себе захисником простого народу, а тут відверто ігнорувала звернення батька одного із своїх вбитих солдат, одного з тих, хто повірили йому і пішли за ним, аж до смерті. Я промовчав тоді, головним чином задля хлопців патріотів з ПС, які героїчно билися з ворогом в пеклі ДАПу і Пісків і маси інших патріотів і порядних людей, які вірили провіднику. Держава настільки відкрито тоді травила і дискредитувала ПС і ДУК ПС, що негоже було мені – батьку загиблого солдата ДУК ПС допомагати їй в цій несправедливій справі. Тому я мовчав. Проте, коли Ярош публічно задекларував свої зв’язки з СБУ і публічно відрікся від свого відомого побратима Олега Мужчиля «Лісника» - правдивого героя і патріота ще з часів Тризубу, я остаточно втратив до нього і довіру і повагу і публічно заявив, що не чекаю від нього більше ніякої допомоги і втручання і навіть не прийму її.

Втім, я зовсім не шкодую, що не поспішив з висновками і із-за Яроша і Чорного не звірився у всіх бійцях і командирах ДУК ПС і ПС в цілому. Ця громадська організація відгукнулася самостійно поза Ярошем. Нам на допомогу прийшли прості бійці і командири ДУК ПС, волонтери і керівники Громадської Організації. Солдати 5-го батальйону В.Отченашенко, І.Бойко, В. «Берс», медінструктор Олександр Чуб, Віталій, позивний «Слива». Бійці з ніками «Льова», «Балу», «Кобра», «Ярий» дали хто усні свідчення, хто інтерв’ю журналістам. Андрій Тарасенко і Загазей всіма силами підтримали нас відмічанні річниці з Дня Загибелі сина, подарували фільм «Добровольці Божої Чоти». Ветеран оборони ДАП кіборг Антон Окороков вручив нашій родині нагрудний знак Святославу «За оборону Донецького аеропорту» і народний орден «За розбудову української держави», а ротний командир 1-ї штурмової роти 5-го ОБАТу ДУК ПС, Нач. Штаба батальйону Подолянин замість Чорного прислав нам клопотання до соцбезу від батальйону. Разом з цими небайдужими і вірними людьми прийшли до нас волонтери Тарас Степура і Аня Демид (Демиденко), які певний час були для нас своєрідною психологічною підтримкою і дружнім плечем. Про Аню варто сказати окремо.

Саме вона зайнялася тим, чим по ідеї мали б займатися державні чиновники соцбезу, або сбу – тобто пошуком свідчень і фактів, а не складання листів відмовок з обґрунтованими виправданнями ( в чому ця служба не знає собі рівних).

Аня Демиденко «Демид», протягом трьох місяців з листопаду 2015 року по січень 2016 року зібрала свідчення бійців ЗСУ, героїв оборони ДАПу в 2014 році, із статусом УБД, тобто визнаних і навіть нагороджених державою, які були із Святославом в тому бою і залишили свої свідчення: Це десантники легендарної 79-ки (79 –та ОДБ): Віталій Гаркун і Вячеслав Зайцев, і воїни славного 3-го полку Кіровоградського спецназу: А.Купчак і полковник Олександр Трепак (той самий «Редут», який започаткував і організував оборону ДАПу перетворивши його в неприступну цитадель). Крім того Анна Демиденко передала нам клопотання від командира ДУК ПС у Київський соцбез м. Полтави про надання статусу для Святослава. Таким чином, несподівано, завдяки праці Анни і волонтера із Запоріжжя Катерини Наумчук в справі сина з’явилися всі ті документи, які чиновники вимагали від нас і які були для нас, як і інших таких родин просто недоступні.

Але несподівано в справу активно включилося СБУ, а точніше судячи по листам керівництво АТЦ при СБУ. Я про це не писав раніше, але буквально з жовтня місяця після роковин з дня загибелі Святослава на нас обрушився листопад виправдовувально-пояснювальних листів з Полтави про відмову в визнанні Святослава Горбенка загиблим солдатом з посиланням на негативну відповідь від АТЦ при СБУ, яка за підписом Г.Кузнєцова (як свідчить роздруковка) стверджувала спочатку: 1) що немає даних про участь бійців ДУК ПС в обороні аеропорту в 2014 році, а має свідчення лише про участь ДУК в бойових діях тільки з 2015 року.
І це при тому, що в 2014 році загинуло аж 44 бійця ДУК ПС (цифра береться мною з книги пам’яті і сайта ДУК ПС, але може бути зменшена, бо документів я не маю –С.О.Г). 2) Згодом АТЦ за підписом того ж Г.Кузнецова написав взагалі конкретно, що немає даних про Святослава. І його загибель в ДАПі. Звичайно, на фоні смерті сина і всього що творилося з нами і довкола нас весь цей рік, ці листи справляли жахливе враження. Бо по суті косвенно стверджували: що нам брешуть всі свідки солдати і командири ДУК ПС, бреше Я.Зінкевич, бреше судово-медичний експерт і навіть генерал, який представив Святослава посмертно до нагрудного знаку. І все це так …безапеляційно – бездоказово. Але повідомляючи таку жахливу інформацію, справа розслідування обставин загибелі сина не розпочиналася і з нами ніяк не зв’язувалися органи військової прокуратури. Тобто не було ніякої гарантії що держава, яка заперечила смерть сина – почне кримінальну справу по розслідуванню обставин цієї смерті. А значить нам просто пропонували статус – «у вас зник син, а держава про це не знає».

Я всіма силами намагався тоді найти адвоката, щоб написати запит Кузнецову з вимогами розслідування, але Аня Демид переконала мене, що це помилка і знайшла ці всі свідчення, а потім і познайомила мене особисто з Редутом. Оскільки мені показали свідчення і ксерокопію паспорта, то я змушений визнати що це так. Анна сказала, що передала всі чотири свідчення бійців кіборгів і запит – клопотання Стемпіцького в АТЦ при СБУ Г.Кузнецову і обіцяла скоро вирішити проблему. Але якщо з її слів вона передала ці листи 4 лютого цього року, відповідь мала б бути 4 березня, не пізніше. Як бачите пройшло веже 3 місяці – а відповіді з АТЦ не має. Аня зникла з контакту, на дзвінки не відповідає і чесно кажучи, я не хочу більше її тривожити, бо вона за статусом волонтер, а не посадова особа і я не маю права щось від неї вимагати, тим більше що вона зробила вже титанічну справу. А отже, мені нічого не залишається, як бачите, як самому за допомогою адвоката скласти листи запити до полковника Г.Кузнєцова (керівника АТЦ при СБУ) і голови соцбез Полтави і передати їх із вхідним, щоб або виправдати помилку АТЦ і добитися пояснення для чого вони це зробили, або порушити в разі невизнання ними факту загибелі сина – розслідування обставин його смерті.
Як бачите, я роблю тільки те що вимагає мій батьківський долг і закон. Але мені треба допомога, про яку я і звернувся.
Повинен сказати, що один з адвокатів вже взявся за цю справу і якщо він її вчасно завершить, я надіюсь АТЦ дасть адекватну відповідь, якщо ні - надіюсь що на допомогу прийдуть інші адвокати.

Така справа. Надіюсь я вичерпно відповів на запитання п. Ліперіді.

Я надіюсь друзі, що Ви всі не залишити цю справу без уваги, і не дозволити навіть якщо мене знищуть, замовчати справу Святослава і стерти його ім’я безслідно. Якщо держава обґрунтовано відмовляє в статусі і ставить під сумнів всі свідчення бійців ДУК ПС, кіборгів десантників і спецназівців, вона ЗАБОВ’ЯЗАНА розпочати кримінальне розслідування обставин загибелі сина і дивовижного замовчання її з боку керівництва 5-го ОБАТу і Д.Яроша. Ми не можемо поки ніяк вплинути на косність і беззаконність мислення деяких чиновників, крім хіба що широкого суспільного розголосу і тиску суспільної думки. Я не закликаю вас до акцій протесту і революцій, але прошу про одне – не дайте державі забути про Святослава шляхом широкого розголосу цієї несправедливості. Хто знає, може з часом світовий резонанс змусить їх встановити правду і відстояти його добре ім’я, і виявити злочинця, який розпочав цю нелюдську маніпуляцію із життям і смертю.

Я захищаю Святка, не тільки тому що він мій син, а ще й тому, що знаю абсолютно точно, що він щиро і чесно намагався як міг захистити Україну від нападника, і відстояти її право на Свободу, бо вважав це право справедливим. Тому, думаю, він сам зараз заслужив на наш захист.

PS. Щоб не змішувати дві теми про матеріальний аспект статуса УБД і його значення для родин загиблих, про яке не підозрює А.Скоропадський, я напишу в іншому пості, як і обіцяв.

[reema]

відрікся від свого відомого побратима Олега Мужчиля «Лісника» - правдивого героя і патріота ще з часів Тризубу

Це того, що хотiв все взривати навколо, i закликав до цього в соцмережах?
 

[massii]

Sergio Alessandro Gorbenko додав 4 нові світлини.
21 год ·

Дорогі друзі! Друзі мої і перш за все щирі друзі Святослава!

20 травня цього року сталося те, чого я чесно кажучи, не чекав вже, після мільйонів відговорок і викручувань з боку чиновників:
20 травня нас з дружиною викликали в АТЦ при СБУ і вручили витяг № 14 дск з наказу голови АТЦ при СБУ генерала-лейтенанта В. Малікова про те що Горбенко Святослав Сергійович 26 грудня 1994 року народження залучався до проведення антитерористичної операції з 12 вересня по 03 жовтня 2014 року за підписом заступника начальника Штабу АТЦ при СБУ полковника О.Швидкого. Таки дійшли і листи наші і звернення волонтерів Анни Демид і Таїси Гайди. Звичайно в цих скупих рядках не сказано ні про загибель сина, ні про 5-й батальйон ДУК ПС, але мені пояснили що то стандартна форма. Шкода, звичайно, що цей лист не підписано полковником Г.Кузнецовим, листи якого ( про те що син не залучався до АТО і про нього немає в СБУ відомостей) раніше просто вбивали нас по-друге. Але то його діло, діло його совісті, він знає, що я вимагав через волонтерів і його колег його особистого спростування. Не захотів, то не захотів. Врешті решт, це справа совісті і честі кожної людини виправляти, чи не виправляти власні помилки, але видно так вже характерно для нашої країни: помилки в рішеннях роблять одні, а виправляють їх – інші. Як би то не було, ми розуміємо, що перший етап офіційного визнання участі нашого загиблого сина на цій необ’явленій війні пройдено і перше визнання від найкомпетентнішої служби в цій справі ми добилися. Разом з тим, ми усвідомлюємо дві речі: що остаточний результат залежить тепер від дій іншої служби держави, а саме Соцбезу, і друге, ми розуміємо, що досягли цей результат не завдяки системі, а швидше навпаки, долаючи її шалений опір. Гірко, направду, усвідомлювати, що 1,5 роки найгірших і найтяжчих після загибелі сина злочинна процедура визнання мертвих воїнів-добровольців України, вигадана ПЕВНОЮ людиною, перетворила наше життя на пекло, як і життя інших родин вбитих і поранених добровольців. І ці 1,5 роки вже не повернути і не виправити, як і не повернути життя.

Ми розуміємо, також, що цією першою маленькою перемогою ми завдячуємо, нажаль, перш за все не скільки слабості нечесної системи, яку можна примусити ( нашу не примусиш), а перш за все ЛЮДЯНОСТІ і ЧЕСНОСТІ окремих людей, які зберегли совість, честь і небайдужість,працюючи в державних органах. Ми розуміємо, також, що ми досягли цього результату, не в малій мірі, завдяки самовідданості, принциповості і вірності правді багатьох небайдужих і порядних людей, які разом з нами – родиною 19-річного вбитого добровольця Святослава Горбенка (Скельда) захищали його добре ім’я і намагалися довести правду до байдужої системи. Тому, дозвольте подякувати вам всім,друзі, і перш за все, як належить солдатам - захисникам ДАПу: полковнику 3-го полку спецназу «Редуту», А.Купчаку, В.Гаркуну, В.Зайцеву, які написали письмові свідчення, і бійцям 5-го батальйону ДУК ПС, які давали усні свідчення : В.Отченашенку, І.Бойку, В.Берсу, Івану Кобринському, бійцям з повзиними «Льова», «Слива», Олександру Чубу і Начальнику Штаба 5-го ОБАТу ДУК О.Карасю «Подолянину». Велика подяка наша самовідданим волонтерам Анні Демид, Таісі Гайді, Катерині Наумчук. І звичайно велика подяка нашому адвокату Катерині Клименко і її помічникам, і двом офіцерам АТЦ при СБУ, які за запитом волонтерів взяли справу на контроль і не дозволили сховати її під сукно. Вони ж і передали нам цей результат.

Попереду залишився ще етап спілкування з Соцбезом. Якщо Бог дасть сили, опишу. Сьогодні ми знову їдемо до сина і я щасливий тому факту, що після 17, 5 місяців ганьби і поневірянь я зможу нарешті сказати йому: синку, ми зробили ще один крок для збереження твоєї пам’яті!.