Дещо дуже сподобалося, решта так собі
Тепер по війні. Можна ж сказати і так: якби не було російськомовних, то, напевно, і війни б такої не було. Ніхто б не захищав "рускоязичних". Пам’ятаєте вислів Путіна або вислів дружини Путіна? Хоча це – перефразований вислів Богдана Хмельницького, коли він укладав угоду зі шведами і говорив про те, що "Моя держава – це є межі мого язика".
І так, це технологічний процес, але чи це заслуга української держави? Ні. Це є проблема української держави – що вона своїм українцям (а я нагадаю, за переписом населення 2001 року в Україні мешкало 77,8% етнічних українців!) не дала можливості повернутися до української мови.
Можу сказати як колишній військовий. До прикладу: сьогодні всіх військовослужбовців, які вступають до служби, навчають першої медичної допомоги. Як, наприклад, винести пораненого з червоної зони, з синьої зони, і так далі. Що таке поранений? Це є шок, дезорієнтація, страх. І перше, що ти маєш зробити, це вербалізувати свій з ним контакт. Тобто почати з ним говорити.
І от уявіть собі ситуацію: людина не знає, що з нею твориться, з неї кожної секунди тече кров; навколо – вибухи, стрілянина. І вона не знає, з якої сторони ворог! Але знає, що її можуть полонити, добити…Куди стріляти? І тут з-за горбочку йому говорять: "Братішка, ти как?"
Хто говорить? Свій чи чужий, стріляти чи не стріляти?
І навпаки: з-за горбочку голос: "Братику, чекай, зараз допоможу…".
Ви розумієте вагу мови сьогодні на фронті? Більше того, коли ми зараз по раціях розмовляємо, ми ж чуємо їхні розмови? І вони чують наші. І от якщо ми по рації спілкуємося українською, вони вже нас не розуміють!
Тому у Збройних силах України – виключно українська мова. З точки зору військової, з точки зору захисної.