Facebook обговорює "Гіркі жнива". Тішуся. Перш за все тому, що обговорюють кіно про Україну. Присутні діаметральні точки зору, йде діалог про те, що добре, а що зле. Супер. Чимало глядачів чекали драму про трагедію часу. Мало хто звернув увагу, що ледь не вперше в сучасному кіно про Україну прорізалися дуже важливі, вкрай важливі, нотки - героїка.
В стрічці є персонажі, котрі замість скиглити і плакати, шо біда-біда, беруть шаблю і кришать московита. Ну нарешті, дочекалися.
Я не кажу наскільки це якісно з кінематографічної точки зору було подано. Важливо інше - на екрані, в популярному кіно, що розраховано на максимально широке коло (а, значить, не надто вибагливе до нюансів режисури і т. д.) глядачів, з’явився Українець Котрий Може Вломити Люлєй Московиту.
Знаєте, чому це прорив? Бо ми звикли до ролі жертви. Нас усі ображають, притискають, гноблять, а ми лишень тужливих пісень співаємо. Зверніть увагу, у нас в історії героїчні вчинки сповнені не стиснутими зубами і славою героям, які насипали за комір, а тугою за загиблими в процесі насипання. І якщо в норманській, скажімо, традиції Герой Що Пішов, приєднався до таких же героїв у Вальгаллі, і надалі матиме трапезу з найславнішими в товаристві самого Одіна, то у нас переважає туга, про героїзм ми забуваємо.
Пригадайте стереотипне сприйняття битви під Берестечком? Туга, жаль, трагедія - 300 відважних, котрі відмовили Потоцькому і лишилися битися на смерть, розповіді про десятки тисяч загиблих, потонулих в Пляшеві (що не підтверджується археологією). А який стереотип Фермопіл і 300 спартанців? Герої, відвага, відчайдухи. Де жаль? Де плач? Є тризна. І це ще не усі в курсі, що спартанці ніяк не могли відступити - за законом, за це була кара. Тобто у них взагалі без варіантів: або в бою помреш, або вдома вб’ють. А от ті, хто були разом зі спартанцями (так, вони там були не самі) цілком могли піти, але лишилися добровольцями (як і кількасот козаків під Берестечком). І таких сторінок - вагон і возик. І кожна давно мала б стати звитяжним геройським коміксом, мультиком, плакатом, кінофільмом.
У нас героїчні вчинки сповнені не стиснутими зубами і славою героям, які насипали за комір, а тугою за загиблими в процесі насипання
Тут сюжетних ліній, котрі б народжували колоритних і фактурних персонажів, котрі не ламалися, не здавалися і навіть на смерть йшли із хижим прищуром - хмара. Холодний Яр, повстання в Лук’янівці, ПВЗ розібрати на героїку можна, Конотоп, Орша, Ольгерд на Синіх Водах, штурми Сагайдачним Кафи, Москви(!) зрештою, ті ж селянські повстання під час Голодомору - тоді ще було багато тих, хто пам’ятав українське військо і його звитяги.
Ясна річ, це треба вміти показати якісно, і самовдосконалення тут не знає меж. Але нарешті десь , окрім Вогнем і Мечем, почали з’являтися фактурні українці, а не Боярський (тьфу, прости Господи). І от за це Гірким Жнивам дійсно дяка.
І так, відшукування героїчності замість плачу - це пропаганда. І хоч лусніть, і най вас жаб’ячим пупирлом вкриє, опоненти, але ця пропаганада потрібна.
Текст опубліковано з дозволу автора
