Ukraine’s reality check

[злата]

On Sunday, April 21, Ukrainians elected comedian Volodymyr Zelensky to be the country’s new president with a huge majority.

The choice between incumbent President Petro Poroshenko and political newcomer Zelensky was presented as a simplistic dichotomy of “old” against “new”, where old was “bad” and new was the hope for “good”.

This narrative however did not rest on facts and failed to recognise the reality that the “new” in fact represents a growing pro-Russian and anti-reformist sentiment in Ukraine.

A heavy dose of reality might soon wake up those deceived by false narratives coming from vested political interests, an oligarchic media, and Russian propaganda.

A sober look at simple facts suggests that Zelensky’s presidency will invite many compromised political figures of the past back into Ukrainian politics, open the doors for what many Ukrainians describe as “oligarchic revanche”, and create a “window of opportunity” for Russia goals in Ukraine.

The virtual candidate

The 2014 presidential elections took place shortly after Russia went to war against Ukraine. Moscow’s goals went as far as to carve out half of Ukraine’s territory and install a Russian puppet in Kyiv. Voters were largely driven by the fear.

Poroshenko – an educated multi-billionaire with a strong background in public office, and with the experience and resources to withstand pressure of pro-Russian oligarchs and political forces – was the rational choice.

There was no place for rational thinking in the 2019 elections. The electoral campaign took place against the backdrop of an acidly toxic media environment.

Ukraine’s reformist government was relentlessly slammed for the “slow” pace of reforms and for constantly “failing” to meet impossible expectations. Irresponsible criticism of Ukraine’s reforms erased their positive social effect, replacing it with anger and disappointment. Ukrainians trusted their oligarch-controlled television stations more than their own experiences.

Contrived social reality created an opportunity for populists to exploit. Two of the three main presidential candidates – Volodymyr Zelensky and Yulia Tymoshenko – ran on demonstrably populist agendas.

The biggest interference came from Russian propaganda narratives, validated and echoed by biased political actors within Ukraine and abroad.

While the West supported reforms, Russia fuelled discontent to discredit them. Moscow targeted Poroshenko with a multidimensional character assassination campaign.

One of the most effective tactics was the amplification of the “problem of corruption” to undermine support for Ukraine’s government. The success of that tactic is clear when one compares criticism of Poroshenko against criticism of pro-Russian runaway ex-president Yanukovych.

During his presidency, Yanukovych’s now legendary corruption went largely unchallenged in the West. But despite pursuing ambitious institutional changes drastically curtailing opportunities for corruption, the post-Maidan government was the target of laser-focused corruption criticism. As Ukraine’s government implemented unprecedented measures of extreme transparency, such as comprehensive asset declarations, and created new independent anti-corruption institutions, it was misrepresented as one of the most corrupt on the planet.

Russia’s massive electoral interference is largely unacknowledged, despite palpable consequences.

Social polls reflect growing “war fatigue” and pro-Russian sentiments. Zelensky’s campaign greatly benefited from this, and exploited Kremlin propaganda narratives to successfully attack Poroshenko and tap into different social groups. Some of the most damaging narratives Zelensky’s campaign echoed included: “divisive nationalist government in Kyiv”, “corrupt Poroshenko regime”, “Kyiv is waging war on Donbas”, “Ukraine abandoned residents of Donbas”, and “anyone but Poroshenko”.

After five years of this distorted reality, Ukrainians voted with their emotions rather than minds and made a choice that is dangerous during a time of war. They elected Poroshenko’s opposite – an extremely incompetent candidate without a team of credible professionals with proven track records, or a true political party.

Making the court jester the king

Zelensky’s electoral campaign was best described as “virtual”. He demonstrably avoided real life interactions with voters and media.

His campaign rode on the success of his TV show Servant of the People, which heavily promoted the narrative of “everything is wrong in Ukraine”, and was likely conceived as a vehicle of influencing public opinion for the political goals pursued by Ukrainian billionaire Ihor Kolomoisky, believed to be the biggest backer of Zelensky’s campaign.

Zelensky plays a common man who becomes president by chance, resolving the most complicated issues with the simplest of methods. In Zelensky’s campaign, the line between the fictional character and real person was deliberately blurred not to undermine his populist message.

Zelensky’s main campaign strategy was to hide the real person behind the virtual candidate. His public appearances were severely restricted to avoid exposing the fact that he is unready for office.

This strategy also helped Zelensky avoid all inconvenient accusations of impropriety. And there were many such allegations: oligarch connections, campaign financing by the members of the Yanukovych regime and Russian intelligence, tax evasion through offshore companies, undeclared foreign assets, army draft dodging, and even collusion with Russia.

Despite the dark shadow of accusations, Ukrainian media largely failed to properly cover and investigate the real Zelensky. A study showed that after the first round of elections 77.8 per cent of negative commentary in all Ukrainian media (largely oligarch-owned) was about Poroshenko. Only 22.3 per cent was about Zelensky, raising questions about media censorship favouring his campaign.

By steering clear of making explicit statements about policy, Zelensky’s team managed to wrap his agenda in a shroud of ambiguity that appealed to diverse, and often incompatible, electoral groups.

Even Zelensky’s team of advisors was cautiously revealed just two days before elections to save him from damaging criticism. His team is clearly a bad “facade” for the powerful actors behind him. It is a mixed bag of people from his personal entourage, officials from the Yanukovych government, and several inexperienced outsiders, some with questionable competencies. Zelensky’s team illustrates how hollow the narrative of “new faces” was.

Considering his profound lack of competencies Zelensky will be dependent on the people who made him king. We should be cautious of him becoming a talking head for the vested interests that will be lurking in the background of his administration. The incoming information about Zelensky’s entourage is raising new doubts about his independence and ability to fight corruption and oligarchic influence.

Reality check

Supporters describe Zelensky as a “hope for reform”, but his first public appearances demonstrated the opposite. The myth of a “reformist” candidate melted away as he attacked widely lauded health care reforms.

A fact-based reality check, backed by social research, tells us Zelensky’s voters are not unified by any specific values, but by perceptions.

His campaign harvested the dissatisfaction sentiment. But contrary to popular myth, the disapproval of Ukraine’s government does not fall neatly under one overarching umbrella of “dissatisfaction with the pace and lack of reforms” and the “failure to fight corruption”. There are many different reasons for discontent, including opposition to pro-Western reforms shared by a high percentage of his voters. For example, only 22 per cent of Zelensky supporters want Ukraine to continue cooperation with the International Monetary Fund, the institution that has continuously backed post-Maidan reforms.

Zelensky’s political programme was a shortlist of slogans peppered with humour that was designed to make people hopeful. Promising hope to everyone, he captured a wide electoral base with often opposing political positions. For example, as many as 35 per cent of Zelensky supporters want Ukraine to become a non-aligned country, while 56 per cent support integration with the EU and NATO. (85 per cent of Poroshenko voters support EU and NATO integration, with only 12 percent preferring non-aligned status.)

Zelensky will inevitably fail to meet the expectations of the various groups that voted for him. But we can expect showmanship and populist initiatives until Ukraine’s parliamentary elections in the fall to distract from the backroom politics of his entourage consolidating power. Zelensky will be on his best behaviour until then in order to bring a big party into parliament.

Zelensky’s backers are ruthless and will pursue various tactics to put together a ruling coalition. If they succeed, they will probably attempt political revenge against Poroshenko and his allies. It they fail, we could see efforts to curtail presidential powers, with the political power centre shifted entirely to the parliament. Both scenarios would likely cause much turbulence.

Vicious circle

The oligarchs are the power group which lost the most influence through reforms promoting transparency and accountability.

Poroshenko’s electoral loss is similar in many ways to Viktor Yushchenko’s defeat in Ukraine’s 2010 elections, and Mikhail Saakashvilli’s party defeat in Georgia’s 2012 and 2013 elections. These figures of historic importance for their countries fell victim to the oligarchic revanche.

Russia is a clear beneficiary in all cases. Moscow enjoyed revenge on its main enemies in the region. In the past, both countries adopted a more Russia-friendly course as a result. This is the main concern about Zelensky’s presidency.

Moscow has already started sending strong signals about its expectations of Zelensky. Russia’s primary objective is to impose its interpretation of the Minsk accords on Ukraine in order to escape responsibility for its aggression, and to gain powerful tools for direct interference within Ukraine’s domestic political decision making. Zelensky’s statement about “rebooting” the Minsk agreement is thus extremely worrying, as this cannot happen without making concessions to Russia.

Fight for reality

In just five years, while fighting Russia militarily and defending its very existence, Ukraine has undergone major transformations. But the truth about reforms was lost to manipulations. A responsible public debate of rational arguments was displaced by political technologies exploiting populist emotional sentiments.

Ukrainians chose to escape the reality of a country struggling to defend itself against Russian aggression while conducting painful transformations. They were lured by magical thinking and promises of simple overnight fixes.

No one should be surprised if Zelensky drives Ukraine off its reformist pro-Western course. The writing is on the wall. Without returning to reality and facing its true challenges, Ukraine is doomed to return to its vicious circle of “revolution – progress – revanche”.

Ukraine’s example is also another lesson about the profound impact Russian propaganda has on social reality in other countries. We can expect more celebrity anti-establishment political projects popping out around the world and offering voters cartoonish worlds where a superhero of the people can immediately deliver whatever citizens imagine they want. It will quickly be discovered that creating virtual political superheroes is much easier than fighting real life villains.

Be warned.

[злата]

Googie-перекладач.
У неділю, 21 квітня, українці обрали нового президента країни Володимиром Зеленським з величезною більшістю.

Вибір між нинішнім президентом Петром Порошенком та політичним новоприбулим Зеленським був представлений як спрощена дихотомія “старого” проти “нового”, де стара була “поганою”, а нова була надією на “добро”.

Проте цей наратив не спирався на факти і не визнав реальності, що «нове» фактично є зростаючим проросійським і антиреформістським настроєм в Україні.

Сильна доза реальності може незабаром пробудити тих, кого обдурили фальшиві наративи, що походять від політичних інтересів, олігархічних ЗМІ та російської пропаганди.

Тверезий погляд на прості факти свідчить про те, що президентство Зеленського запросить багато політичних діячів минулого назад в українську політику, відкриє двері для того, що багато українців називають «олігархічним реваншем», і створює «вікно можливостей» для Росії. Україна.

Віртуальний кандидат

Президентські вибори 2014 року відбулися незабаром після того, як Росія пішла на війну проти України. Цілі Москви йшли так далеко, щоб виокремити половину території України та встановити російську ляльку в Києві. Виборці були в значній мірі обумовлені страхом.

Порошенко - освічений мультимільярдер з сильним досвідом у державній службі, з досвідом і ресурсами, щоб витримати тиск проросійських олігархів і політичних сил - був раціональним вибором.

У виборах 2019 року не було місця для раціонального мислення. Виборча кампанія відбувалася на тлі кислотно-токсичного середовища.

Український реформістський уряд невблаганно критикував «повільний» темп реформ і постійно «невдачу» для задоволення неможливих очікувань. Безвідповідальна критика реформ України стерла їх позитивний соціальний ефект, замінивши її гнівом і розчаруванням. Українці довіряли своїм олігархічним телеканалам більше, ніж власний досвід.

Вигадана соціальна реальність створила можливість для популістів експлуатувати. Двоє з трьох основних кандидатів у президенти - Володимир Зеленський і Юлія Тимошенко - виступали на явно популістських програмах.

Найбільше втручання відбувалося з російських пропагандистських наративів, підтверджених і повторених упередженими політичними діячами в Україні та за кордоном.

Хоча Захід підтримував реформи, Росія підживлювала невдоволення, щоб дискредитувати їх. Москва звернула на Порошенка багатоаспектну кампанію вбивства персонажа.

Однією з найефективніших тактик було посилення «проблеми корупції», яка підривала підтримку українського уряду. Успіх цієї тактики зрозумілий, коли порівнюють критику Порошенка проти критики проросійського втікача екс-президента Януковича.

Під час свого президентства легендарна корупція Януковича йшла в значній мірі беззаперечно на Заході. Проте, незважаючи на амбітні інституційні зміни, які суттєво обмежують можливості для корупції, уряд після Майдану був об'єктом лазерної критики корупції. Оскільки український уряд впровадив безпрецедентні заходи надзвичайної прозорості, такі як комплексні декларації активів і створив нові незалежні антикорупційні установи, він був спотворений як один з найбільш корумпованих на планеті.

Масові виборчі втручання Росії значною мірою невизнані, незважаючи на відчутні наслідки.

Соціальні опитування відображають зростаючу «втому війни» і проросійські настрої. Кампанія Зеленського значною мірою скористалася цим і використовувала кремлівські пропагандистські наративи для успішного нападу на Порошенка і залучення до різних соціальних груп. Деякі з найбільш шкідливих оповідань кампанії Зеленського також включали: «розбіжність націоналістичного уряду в Києві», «корумпований режим Порошенка», «Київ веде війну на Донбасі», «Україна залишила жителів Донбасу» і «будь-хто, крім Порошенка».

Після п'яти років цієї спотвореної реальності українці голосували скоріше за свої емоції, ніж за розум, і зробили вибір, який є небезпечним під час війни. Вони обрали протилежність Порошенка - надзвичайно некомпетентного кандидата без команди надійних професіоналів з перевіреними рекордами або справжньої політичної партії.

Роблячи придворний шутер королем

Виборчу кампанію Зеленського найкраще назвали «віртуальною». Він явно уникнув реальних взаємодій з виборцями та засобами масової інформації.

Його кампанія пішла на успіх свого телевізійного шоу « Слуга народу» , який активно пропагував розповідь «все в Україні неправильно», і, ймовірно, задуманий як засіб впливу на громадську думку щодо політичних цілей, які переслідує український мільярдер Ігор Коломойський. , що вважається найбільшим прихильником кампанії Зеленського.

Зеленський грає звичайну людину, яка випадково стає президентом, вирішуючи найскладніші питання найпростішими методами. У кампанії Зеленського межу між вигаданим персонажем і реальною людиною свідомо розмивається, щоб не підірвати його популістське послання.

Основною стратегією кампанії Зеленського було приховати справжню людину за віртуальним кандидатом. Його публічні виступи були суворо обмежені, щоб уникнути того, що він не готовий до офісу.

Ця стратегія також допомогла Зеленському уникнути всіх незручних звинувачень у непристойності. Таких заяв було багато: зв'язки олігархів, фінансування виборчих кампаній з боку режиму Януковича та російська розвідка, ухилення від сплати податків через офшорні компанії, незадекларовані іноземні активи, ухилення від армії і навіть змову з Росією.

Незважаючи на темні тіні звинувачень, українські медіа значною мірою не змогли належним чином охопити і дослідити справжнього Зеленського. Дослідження показало, що після першого туру виборів 77,8% негативних коментарів у всіх українських ЗМІ (в основному, у власності олігархів) стосувалися Порошенка. Тільки 22,3% - це Зеленський, піднімаючи питання про цензуру ЗМІ, що сприяє його кампанії.

Керуючись ясним твердженням про політику, команді Зеленського вдалося обернути свій порядок в обороті неоднозначності, що звернулося до різноманітних, а часто і несумісних виборчих груп.

Навіть команда радників Зеленського була обережно розкрита за два дні до виборів, щоб врятувати його від шкідливої ​​критики. Його команда явно є поганим «фасадом» для потужних акторів, що стоять за ним. Це змішаний мішок людей з його особистого оточення, чиновники з уряду Януковича і кілька недосвідчених аутсайдерів, деякі з сумнівними компетенціями. Команда Зеленського ілюструє, наскільки поширена розповідь про «нові обличчя».

Враховуючи його глибокий недолік компетентності, Зеленський буде залежати від людей, які зробили його царем. Ми повинні бути обережними до того, щоб він став головою, що розмовляє, з інтересами, які будуть ховатися на тлі його адміністрації. Вхідна інформація про оточення Зеленського викликає нові сумніви щодо його незалежності та здатності боротися з корупцією та олігархічним впливом.

Перевірка реальності

Прихильники вважають Зеленського «надією на реформу», але його перші публічні виступи продемонстрували протилежне. Міф про «реформістського» кандидата розплавився, коли він напав на широко оцінені реформи охорони здоров'я.

Перевірка реальності на основі фактів, підтримана соціальними дослідженнями, говорить нам, що виборці Зеленського не єдині будь-якими специфічними цінностями, а сприйняттями.

Його кампанія зібрала почуття невдоволення. Але всупереч популярному міфу, несхвалення українського уряду не підпадає під одну загальну парасольку «незадоволеності темпом і відсутністю реформ» і «нездатністю боротися з корупцією». Існує багато різних причин невдоволення, включаючи протидію прозахідним реформам, які поділяють високий відсоток його виборців. Наприклад, лише 22% прихильників Зеленських хочуть, щоб Україна продовжила співпрацю з Міжнародним валютним фондом, інститутом, який постійно підтримував реформи після Майдану.

Політична програма Зеленського була коротким списком гасел, розмальованих гумором, які мали на меті зробити людей надійними. Обіцяючи надію кожному, він захопив широку виборчу базу з часто протилежними політичними позиціями. Наприклад, близько 35% прихильників Зеленського хочуть, щоб Україна стала позаблоковою країною, а 56% підтримують інтеграцію з ЄС і НАТО. (85% виборців Порошенка підтримують інтеграцію до ЄС і НАТО, лише 12% вважають за краще позаблоковий статус).

Зеленський неминуче не виконає очікувань різних груп, які голосували за нього. Але ми можемо очікувати ініціативності та популістських ініціатив до парламентських виборів України восени, щоб відволіктися від політики закулісного консолідації його оточення. Зеленський дотепер дотримуватиметься своєї найкращої поведінки, щоб вивести велику партію до парламенту.

Прихильники Зеленського безжалісні і будуть переслідувати різні тактики для створення правлячої коаліції. Якщо їм це вдасться, вони, ймовірно, спробують політичну помсту Порошенку та його союзникам. Саме вони зазнають невдачі, ми могли бачити зусилля зі скорочення президентських повноважень, при цьому центр політичної влади повністю перейшов до парламенту. Обидва сценарії, ймовірно, спричинять багато турбулентності.

Порочне коло

Олігархи - це група влади, яка втратила найбільший вплив через реформи, що сприяють прозорості та підзвітності.

Втрата виборів Порошенка багато в чому схожа на поразку Віктора Ющенка на виборах 2010 року в Україні, і поразка партії Михайла Саакашвілі на виборах Грузії на 2012 і 2013 роки. Ці цифри історичного значення для своїх країн стали жертвою олігархічного реваншу.

Росія є очевидним бенефіціаром у всіх випадках. Москва насолоджувалася помстою своїх головних ворогів у регіоні. У минулому в обох країнах було прийнято більш сприятливий для Росії курс. Це головне занепокоєння президентом Зеленського.

Москва вже почала посилати сильні сигнали про свої очікування від Зеленського. Першочергова мета Росії полягає в тому, щоб нав'язувати свою інтерпретацію мінських домовленостей Україні, щоб уникнути відповідальності за її агресію, і отримати потужні інструменти для безпосереднього втручання у внутрішньополітичні рішення України. Таким чином, заява Зеленського про «перезавантаження» Мінської угоди надзвичайно хвилює, оскільки це не може відбутися без поступки Росії.

Боріться за реальність

Всього за п'ять років, воюючи з Росією у військовому порядку і захищаючи своє існування, Україна зазнала серйозних перетворень. Але правда про реформи була втрачена для маніпуляцій. Відповідальні громадські дебати про раціональні аргументи витіснялися політичними технологіями, які використовували популістські емоційні настрої.

Українці вирішили уникнути реальності країни, яка намагається захистити себе від російської агресії, проводячи болісні перетворення. Їх заманювали магічне мислення і обіцянки простих овернайтів.

Ніхто не повинен дивуватися, якщо Зеленський виштовхне Україну з реформаторського прозахідного курсу. Письмо на стіні. Не повернувшись до реальності і зіткнувшись з її справжніми викликами, Україна приречена повернутися до свого порочного кола «революції - прогрес - реванш».

Приклад України - це ще один урок про глибокий вплив російської пропаганди на соціальні реальності в інших країнах. Ми можемо очікувати, що по всьому світу з'являться більш популярні політичні проекти, що сприятимуть вихованню знаменитостей, і пропонують виборцям мультиплікаційні світи, де супергерой людей може негайно доставити будь-які уявлення громадян, які вони хочуть. Швидко буде виявлено, що створення віртуальних політичних супергероїв набагато простіше, ніж боротьба з реальними лиходіями.

Будьте попереджені.

[злата]

https://emerging-europe.com/voices/ukraines-reality-check/