Після особистого спілкування з Путіним я хотів поділитися своїми емоціями з пресою, проте мав тримати їх у собі. Чого я насправді бажав, так це розповісти журналістам, що після наших успіхів в арбітражі проти Газпрому ми змінили ролі у відносинах з Росію. Вперше з “Кремлівським царем” ми говорили не як аутсайдери або васали, а з позиції рівності.
Дивившись Путіну в очі, я бачив його роздратування та засмученість, проте не пригніченість. Він програвав битву, але не війну. І важливо усвідомлювати, що ця війна по всіх фронтах ще далека від завершення.
Ми можемо з’ясувати, на що він сподівається. На порядок денний, в якому принаймні у деяких українських державних інституціях переважають інтереси олігархів та популізм.
На жаль, і це має змінитися, наразі не вистачає розуміння, чому ринки і боротьба з Росією повинні бути у пріоритеті. Захід теж часто фокусується на другорядних речах або підтримує карго-культи, а в багатьох випадках просто “Потьомкінські села”. А підтримка мобілізованого суспільства часто не є настільки послідовною та наполегливою, як це потрібно, особливо через кількість деморалізуючої дезінформації та маніпуляцій, а також через відсутність ресурсів для комунікації.
Це і є причини, чому я залишаю Нафтогаз. Мабуть, як сказав Фрідріх Шиллер: “Мавр зробив свою справу, Мавр може йти”.
Коли “відлив зміниться на прилив”, ми маємо бути мудрішими та сильнішими. Ті з нас, хто втілили це в життя та усвідомлюють усю історичну та стратегічну важливість здійсненого не мають наміру поступатися Путіну та його фактичним представникам в Україні та за її межами. Ми пройшли важливу віху, проте ще більше чекає на нас у довгій дорозі попереду. Розуміння того, що на кону, солідарність та цілеспрямована діяльність є запорукою нашого світлішого та більш безпечного майбутнього.
Повна газова історія з 2014 року з точки зору Вітренко
тут
