Оксана Забужко: Carthago delenda est

[Feral Cat]

Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)
20 February at 05:10 ·
"І коли явивсь Господь
У крові моїх братів..." (с)
......................................................
- Тільки не розраховуйте на Захід, - казав мені назавтра по тому журналіст Чеського радіо, єдиний з усіх, що дзвонили тоді "по коментар", котрий усе розумів з півслова. - Захід нічого не зробить, вони бояться Росії, вони здадуть вас, як здали нас у 1968-му...
І я тоді вперше вимовила вголос, майже тими словами, що Адріан у "Музеї":
- Ми не боїмося.
І зрозуміла, що це правда.
(Хоча мені особисто страшно було до млості, і кожна моя дія і кожне слово вимагали додаткових сил на подолання цього страху, обложного, як хмара...)

Того дня я вперше зрозуміла і Стусове "Як добре, що я смерти не боюся", і апокриф про "11-ту Заповідь" - "Не бійся!", і - найголовніше - смисл героїчної жертви: така жертва звільняє живих од страху смерти. Робить їх (нас) непереможними.

(Спасибі вам, рідні наші.
І моліться за нас - там, де ви зараз є.)

Ми переможемо. Іншого виходу немає - ні в нас, ні в людства. Навіть якщо не всі це ще зрозуміли, і ця війна тягтиметься, як обіцяв Нострадамус, іще сім років, - акурат поки зрозуміють:
Carthago delenda est.

[Feral Cat]

Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)
  ·
Це фото було зроблено 115 років тому (на звороті є дата, 4-VII-07), у волосному містечку Білилівці Бердичівського повіту Київської губернії, де через 20 років (точніше, 27.11.1926 р.) народилась моя мама. Мама була здібна дівчинка з ранньою пам’яттю - вона ще встигла запам’ятати українську провінцію такою, як на цьому фото. І передати цей образ мені.
Після 1933 року цієї України не стало. І місто Білилівка (з тисячолітньою історією, з бл. 10 тис. мешканців, з 2ма церквами, костольом і синагогою, з гуральнею й броварнею, млинами й вітряками, шкірзаводом і ярмарком, школою й хедером, із своїм осередком "Просвіти" й аматорським театром і т.д. і т.п.) - стало селом.
Десь удвічі (згрубша) менш чисельним.
І - колгоспним.
Для порівняння тут слід було б умістити фото "колгоспниць" із цієї самої місцевости через 30, 40 чи 50 років - вірогідних дочок чи внучок цих невідомих мені дівчат (якщо вони, звісно, вижили й мали дочок і внучок). Але тим уже не робили фотографій, і ми маємо всі шанси невдовзі забути, як вони виглядали - спеціально виведена сталінською Росією порода жіночих рабів, у вічних кухвайках і кирзаках, по-старечому закутушкані хустками й згорблені на бурякових плантаціях істоти непевного віку. (Коли їм вдавалося втекти в місто наймичками, або, по війні, - чорноробочими, вони старалися позбутись насамперед домашньої мови й вимови, що могла б їх видати «управдому», і тому щоразу, коли я чую «Кієв всєґда ґоворіл по-русскі», я автоматично сприймаю такого спікера за внука карателів – того, чиї прийшлі діди й прадіди в 1933-му робили з українцями акурат те саме, що їхні співвітчизники намагаються зробити нині).
Сьогодні хотілось нагадати: у 1933-му було вбито не стільки-то мільйонів людей – а цілу культуру, неповторний уклад життя й побуту, продуктом якого, серед іншого, був і оплаканий мною ще в «Польових дослідженнях з українського сексу» тип жіночої вроди (бо це також частина культури, завжди і всюди!). Не буду наводити тут цитат із власного роману - хто читав, напевно пригадує пасаж про селянські знімки початку століття.
Давайте знаходити такі знімки. Давайте їх збирати, поширювати, вдивлятися в тодішні обличчя – бодай на те, щоб навіч бачити, #за_що_ми_воюєм.

[Sebastian Brant]

Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)
  ·
Це фото було зроблено 115 років тому (на звороті є дата, 4-VII-07), у волосному містечку Білилівці Бердичівського повіту Київської губернії, де через 20 років (точніше, 27.11.1926 р.) народилась моя мама. Мама була здібна дівчинка з ранньою пам’яттю - вона ще встигла запам’ятати українську провінцію такою, як на цьому фото. І передати цей образ мені.
Після 1933 року цієї України не стало. І місто Білилівка (з тисячолітньою історією, з бл. 10 тис. мешканців, з 2ма церквами, костольом і синагогою, з гуральнею й броварнею, млинами й вітряками, шкірзаводом і ярмарком, школою й хедером, із своїм осередком "Просвіти" й аматорським театром і т.д. і т.п.) - стало селом.
Десь удвічі (згрубша) менш чисельним.
І - колгоспним.
Для порівняння тут слід було б умістити фото "колгоспниць" із цієї самої місцевости через 30, 40 чи 50 років - вірогідних дочок чи внучок цих невідомих мені дівчат (якщо вони, звісно, вижили й мали дочок і внучок). Але тим уже не робили фотографій, і ми маємо всі шанси невдовзі забути, як вони виглядали - спеціально виведена сталінською Росією порода жіночих рабів, у вічних кухвайках і кирзаках, по-старечому закутушкані хустками й згорблені на бурякових плантаціях істоти непевного віку. (Коли їм вдавалося втекти в місто наймичками, або, по війні, - чорноробочими, вони старалися позбутись насамперед домашньої мови й вимови, що могла б їх видати «управдому», і тому щоразу, коли я чую «Кієв всєґда ґоворіл по-русскі», я автоматично сприймаю такого спікера за внука карателів – того, чиї прийшлі діди й прадіди в 1933-му робили з українцями акурат те саме, що їхні співвітчизники намагаються зробити нині).
Сьогодні хотілось нагадати: у 1933-му було вбито не стільки-то мільйонів людей – а цілу культуру, неповторний уклад життя й побуту, продуктом якого, серед іншого, був і оплаканий мною ще в «Польових дослідженнях з українського сексу» тип жіночої вроди (бо це також частина культури, завжди і всюди!). Не буду наводити тут цитат із власного роману - хто читав, напевно пригадує пасаж про селянські знімки початку століття.
Давайте знаходити такі знімки. Давайте їх збирати, поширювати, вдивлятися в тодішні обличчя – бодай на те, щоб навіч бачити, #за_що_ми_воюєм.

Дочитав до "вірогідний" в сенсі "імовірний" і пасанув.