Я не люблю Авдіівку. І ніколи, за ці 10 років війни, її не любила.
У 2015-му, як тільки пав ДАП, ми приїхали туди знімати репортаж. Нас з оператором там добряче потовкли місцеві. За те, що ми українські журналісти, а «наши мальчики в дыныры по нам не стреляют, а нас защищают». Тоді наш репортаж зрозуміли не всі колеги, Бо ми показали, як не люблять Україну і кого насправді чекають мешканці цього міста. Щоправда, коли справа стосувалась евакуації, то мирняк їхав на підконтрольну Україні територію, і аж ніяк не в динири.
А потім, у 2017 були Алмази. Війна за ці позиції була аж настільки сильна, що місто опинилось під шаленими обстрілами. Ми, купою знімальних груп, увесь тиждень майже жили там. І наші ЗСУ розгорнули неабиякі «Пункти незламності» для місцевих. Тоді правда вони так не називались.
А посеред міста стояла польова кухня і там готували дуже смачну і гарячу їжу для місцевих. І вот якась жіночка, жуючи гречку від ЗСУ, нестримуючи себе у висловлюваннях, вирішила мені пожалітись, як українська армія нищить місто. І нажаль, це не поодинокі випадки такого ставлення місцевих до України і її захисників.
Нічого не змінилось і 2022-2024. Бо мирняк, який там лишався дотепер, все так само чекав асвабадітєлєй.
І ця фотка, з кровʼю наших захисників із 72 бригади була зроблена якраз у 2017.
Там стільки крові було пролито за ці роки. Крові тих, хто хотів аби Авдіївка була Україною. Мені шкода лиш цього. А міста - ні, не шкода.
Наташа Кучерява
Відео:
Авдіївка 2016 ....🥺
