Справа в тому, що, можливо, ми не бачимо картини в цілому. зазвичай, коли ми оцінюємо події,
ми не дуже глибоко зазираємо у минуле або аналізуємо теперішнє, намагаючись зрозуміти, що
відбувається. Звідси і питання, накшталт того, яке ставить Дрейк.
Насправді, все і просто і складно одночасно.
Якщо сказати просто - то за 23 роки незалежної України в нас виросло покоління, яке не бачило
совка і яке розуміє, що свобода - це не просто красиве слово, а ще й глибоке і всеохоплююче почуття.
Кожен, хто воював на Майдані, кожен, хто воює зараз на східному фронті, раптом віднайшов у собі
щось, шо вартує значно дорожче хліба і ковбаси, значно дорожче свого особистого комфорту. І
навіть значно дорожче за власне життя.
Якщо копнути глибше, то нам доведеться поринути у вир століть, які рік за роком кували українську
ментальність і прагнення до свободи. Нам доведеться згадати нашого геніального Тараса Шевченка. Згадати
інших українських поетів і письменників, борців за незалежність і державних діячів, колосальні працьовитість
і талант яких були дані їм Богом, можливо, саме заради сьогоднішнього історично зламу, саме для натхнення
сучасних українців на цю, сподваюсь, останнню битву нашого народу за право бути вільним і самому вирішувати
свою долю.
Звичайно, вищесказане - не істина в останній інстанції. Але на сьогодні я точно знаю одне: просте побиття
невеличкої купки студентів дало поштовх подіям, хід яких вже ніщо не здатне зупинити. Ці події невпинно
ведуть нас до перемоги, бо в нас є правда і ідея, а правду і ідею кулі не беруть. І про ці події з
великим сумом, але з іще більшою гордістю наші діти будуть розповідати нашим онукам.
