Монолог лугандонського біженця, переселеного на Западенщину
«Ну, я попал. Я так попал, шо і в кошмарном снє прєдставіть нє мог.
Мнє і моєй сємьє сказалі, шо нас пересіляют у Сокольнікі. Так
ми ж обрадоваліся, шо ето у Москву. А то оказивається - СокІльники …
под Львовом. Нє … ну мєня, патріота Новоросії, настоящего мужика - у
Львов - гнєздо фашизма і голубого разврата!!! Оні же 100 г нє випьют без
кріка «Будьмо. Гей!» І поют прі єтом «Гей, наливайте повнії чари!»
Нєнавідєл етіх бендеровцов усю свою сознатєльную жізнь.
Іхняя фошістская фанатічность прєдєлов нє імєєт.
Но то что я увидєл здєсь - ето даже в НКВД прідумать нє моглі.
Іхній мєсний мілліонєр предложил нам свой дом. А сам каже: «Ми
з жінкой у лєтнєй кухнє поживйом!» У йОго - віла у два етажа. Шесть
комнат. У каждой комнатє - разниє картіни. У гостінной - ікони і большой
партрєт Шевченка. І усьо - у вишиваних полотєнцах. Це у жон мєсних
мілліонєров так прінято отдихать: корову подоїла, свинюшку накормила,
птиці насипала, грядкі пополола - і пріконсуться к прекрасному -
вишивать!
Сарай со скотіной на 10 мєтров! Нє сарай - а хверма!
Собака
на цепу - Гітлєр викапаний! Чернявий. Ростом - малінькій. Только ми у
двор вошлі - а он сразу лапу поднял і как залаєть: «Зік хай! Зік хай!
Зік хай!» Жена моя за сєрце схватілася. Дєті заплакалі. А хазяйка
іздєваться начала:
«Та чого ви настрашіліся? Він ж вам лапку подає.»
Я скріпнул зубамі і молчя продожил оглядивать мєсность.
У сараї - трі свинюшкі размєром у «Запорожец» мого дяді Міті.
Двє карови. Так їх, сволочі, по-імпортному зовуть.
Нє шоп «Бурьонка» чи «Зорька». Одну назвалі - Бейжа. А другу - Хуаніта.
(Жена, оказивається, буржуйські серіали любить.)
Домашньой
птиці - усенька, яка єсть у природє. У п'ять часов утра уже всьо орьоть
- жрать проситься. Но самий протівний - ето пєтух.
Він вискакує на
забор і пойоть сразу по-бандеровскі: «Слава Украї-і-і-ні!» Псіна
фошістская… вилазить із будкі і тут же лаєть: «Смерть ворогам!»
Но
са-а-амиє отвратітєльниє - ето індюкі! Ето - мєсниє ультрас! Іх у
хазяїна штук з 15. От, представляєте картіну - стадо індюков по двору
ходе і ето … ну … вопшем - ви понялі, да? «Путін - Лоло!!!
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла!»… А гусі!!! А гусі … єто вашЕ - нє птіца. Ето -
скатіна в пєрьях! Как только пєсню індюков услишат - сразу
«Га-га-га-га». Вопшем - тут бендеровци усі!
Ну, ми понялі, шо
папалі. А дєваться нєкуда. Ляглі спать. Нам прєдлагалі спальню на втором
етажне. Но ми отказалісь. Єслі рєзать начнут - шо нам в окно со второго
етажа пригать? На двєрную ручку Людка повісила погрємушку нашого
младшенького. Тіпа - сигналізація! Спать сталі поочєрьодно: два часа -
Людка, два часа - я. Намучаліся - жуть. Но ми сознатільниє: в тилу врага
отдихать нє положено! Утром пєтух прокрічал фашистскую крічалку, і ми
началі ждать, кагда бендеровці над намі іздєватся начнут.
І, такі, началось. Жена хазяїна у 6 часов начала стучаться у нашу спальню.
Я спрашіваю: «Чьо нада?» Она: «Я вам молочка праженого принесла.» Людка
моя іспугано: «Слишал? Молочка зараженого І даже нє скриваєт, мразь
бендеровская.» Сама бистро вскочіла, руку за двєрі протянула, кувшин з
молоком взяла і двєрь бистро закрила. Молоко у коров породи
«Бендеровская» імєєт особєнно пріятний аромат. Очєнь
апєтітно-провокатівний. І дєті тут же закрічалі: Хочю молока-хочю
молока». Но інстінкт матері презвозмог всьо. Людка открила окно і виліла
молоко на зємлю. Сбежаліся двє хозяйскіє кошкі і трєтья сосєдская.
Вилакалі молоко бєз остатка і ляглі на сонце отдихать.
Ми с Людкой висунуліся в окно наблюдать, как оні в мучєніях будут умірать.
Но
кошкі умірать нє собіралісь. А нам от голода живот свело. Пока ми,
голодниє, наблюдалі за ситимі бендеровскімі кошкамі, дєті, сняв
погрємушку, пошлі гулять во двор. Хазяйка далі ім каждому по трі оладкі в
ручку. І окрікнула нас к завтраку. Вишлі і ми во двор… і замерлі… Наш
младшенькій Стасік сідєл на травє возле собачєй будкі і корміл «Гітлєра»
той оладкой, которую йому дала хазяйка. Людка гордо заявіла:«Моя школа.
Правільно, сина.» Но тут Стасік начал слєдующую оладку кушать сам.
«Гітлєр» облізал Стасіку морду і стал перед нім на задніє лапкі. Ми так і
нічого нє понялі, как нас вивєла із размишлєній слєдующая картіна:
старшенькая наша, десятилетняя Тоня начала помагать хозяйке накривать на
стол в бєседкє возлє дома. «Предатєльніца» - подумал я. Людка сквозь
зуби траурно проізнєсла: «Крєпісь, Вадік! В семье не без урода!» І тут
хазяїн проізньос: «Ну, дорога наша східна родино, чим хата багата!
Сідайте, до столу, спожиймо, що Бог послав. Почувайтеся як дома!» «Ну,
да! - подумал я - Якби я пачувался як дома, то тут уже давно би
апалчєнци билі!»
Бог в це утро послав оладкі з яблук, сирнічкі с
творога, кофє з молоком, бутерброди з колбасой і сиром, яішніцу с
ветчіной і компот із чьорной смородини. Ми покушалі. І тут хазяїн каже:
«Ми зараз з тобою, Вадім, підемо на ставок москаликів ловити. А Людка
твоя хай іде з моєю Марійкою на город колорадів травити! Бо в тому році
їх розвелося як ніколи!» І тут Людка дрожащимі пальцямі полізла у
бюстгальтер, винула георгієвскую лєнту і гордо прицепіла на грудь.
Марійка на нєйо взглянула і каже: «Ти, Люда, не на параді. А колоради
ваші там на Сході так жеруть нашу землю, як тут колорадські жуки бульбу.
Не буде врожаю - не буде з чого жити. Не буде землі - не буде де жити! А
ми от бачиш як живемо?» - і показала на свою вілу. «І бачиш - які
врожаї маємо?» - і показала на стол. У нас тут, у бандерівців у неволі,
хіба скотина живе. І то - тричі на день кормимо. І Хосе- Альберто на
цепу сидить (і головой кивнула на «Гітлєра», а той услишав свойо ім'я,
радосно гавкнув і завилял хвостом)… Так от - продолжила Марійка - ми
його на цеп посадили, тільки, коли вас запросили. Знали - що з дітьми.
Боятися будуть. Та схоже - не бояться. Треба пса з ланцюга зняти». І тут
- гуси вдруг «Га-га-га-га-га»!
І шо-то мені так не по сєбє стало. У
мєня дома тока кошка била … да і та загуляла. А шо єй у нас жить?
Корови нема .. магазінноє молоко - нє вкусноє. На огородє моя Людка била
в послєдній раз, когда ко мнє через окно лазила, огродамі пробіраясь.
Так ето ещьо до свадьби било. І такая меня таска взяла. Сволочі ви
всьо-такі, бандеровци. Умєєтє чєловєка бєз обід до сльоз довєсті!
