Ирина Басенко
Соромно було. Коли сьогодні на похороні двох Героїв - вінницьких льотчиків майорів Дмитра Шкарбуна та Дмитра Майбороди мама одного з них ридала: "Чому ж вам ніхто не кричить "Героям Слава?", Чому ніхто не каже що герої не вмирають?"
А всі стояли потупивши голови. Віськові-бо не привчені викрикувати, цивільні прийшли літні люди, сором"язливі, та й небагато їх було. А матері - боляче. А мати героя мусить благати натовп, щоб він пробурчав оте "Герої не вмирають!" Бо вона бачила що в інших містах тисячні натовпи стоять на колінах і кричать "Герої!". А в нас нема кому.
Дякуючи дітям, що прийшли всім класом на цвинтар, вони мене підтримали, вони молодці, вони знали все, що потрібно казати, і ми хоч трохи згладили той сором, як могли.
А просто там на цвинтарі не було майданівців, жодного активіста, чи жодного з тих хлопців, хто наприклад був на похороні Максима Шимка. Я навіть не питаю де вони всі були. Всі назвуть сто причин. А просто кадрова армія, яка не сидить в окопах, не просить тепловізорів, а працює на невидимому для всіх фронті, і майдан - то два різних братства, я зрозуміла. І шкода, що навіть на церемонії прощання в Будинку Офіцерів я бачила лише Наталю, і знаю, що була Таїса. Жодної людини в формі УНСО чи самооборони, та не було там кому кричати "Слава Україні!".
Коли заходили на цвинтар з трунами, над нами зробив два кола наш АН-26 - командир при зльоті дав команду віддати останню шану побратимам. І борт відправився далі - на Схід.
