http://www.day.kiev.ua/uk/article/cuspilstvo/osobliva-istoriya
Нещодавно доктор історичних наук, професор і постійний автор «Дня» Станіслав Кульчицький пережив операцію на серці. Тиждень лежав у реанімації Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова. Разом із ним у палаті лежали хлопці, поранені в зоні АТО. Станіслав Владиславович не раз ставав випадковим слухачем їхніх історій «із самого пекла». Коли йому стало краще і його перевели з реанімації, він передусім зробив дві важливі справи.
Написав статтю для «Дня», в якій досліджує глибинні причини нинішніх подій і нові виклики для людства після розвалу радянського комунізму — «Трикольоровий виклик людству» («День» № 167 за 10 вересня 2014 року та № 169 за 12 вересня 2014 року). І — прийняв рішення перерахувати на підтримку армії 10 тисяч доларів, отримані ним 2011 року від Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів як премія за його 25-річну працю над темами Голодомору. Бути партнером у реалізації цієї ідеї запросив нашу редакцію.
«Чому виникло це рішення? Гадаю, в багатьох виникає подібне рішення. Від Фонду Омеляна й Тетяни Антоновичів я одержав 2011 року премію за свої дослідження Голодомору з грошовим еквівалентом у 10 тисяч доларів США. Відкладав цю суму «на чорний день», але обійшовся без неї, коли цей день настав. Тому віддаю ці гроші на потреби української армії. Адже «чорний день» прийшов до моєї країни. Я відчуваю велике задоволення, що гроші української діаспори згодяться в цей буремний час», — розповів він нам. — У реанімації я лежав у палаті на п’ятнадцять ліжко-місць. Крім мене, були ще дві жінки — з інсультом та інфарктом, а всі інші — це бійці із зони АТО. У них були проблеми не з серцем, а з судинами. Їх там піднімали на ноги, декого відправляли в Німеччину. Я лежав у реанімації п’ять днів, чув їхні розповіді. Як вийшов, так одразу й вирішив передати кошти на армію. Зараз ці хлопці нас рятують... Родина мене підтримала, куди ж вони дінуться (усміхається) — вони такі самі, як і я, в цих питаннях».
Нам Станіслав Владиславович довірив украй відповідальну місію — обрати тих, хто отримає ці кошти, кому вони сьогодні вкрай необхідні. Це було непросте рішення. Варіантів було декілька. Зокрема ми розглядали можливість розділити суму на кілька частин і передати кільком волонтерським групам. Але зрештою вирішили, що краще на ці кошти забезпечити всім необхідним конкретних бійців. Ними стали бійці 8-ї роти 4-го батальйону Нацгвардії (військова частина №3021), які нині воюють на передовій. Нещодавно внаслідок масованого обстрілу вони втратили більшу частину необхідних речей — від взуття і форми до біноклів нічного бачення і медикаментів, які просто згоріли Крім того, командир роти Віктор Ожогін багато років працював на керівних посадах у Дніпропетровській обласній державній телерадіокомпанії. Його взвод працівники ЗМІ встигли назвати «журналістським». Такий от акт солідарності вийшов...
Кошти Станіслав Кульчицький перерахував дніпропетровській волонтерці Ларисі Токар, яка опікується цим батальйоном. «Волонтери справді героїчно працюють, причому в усіх напрямах. Хтось щось добуває, хтось возить на передову, збирають кошти, знаходять необхідні речі навіть за кордоном... — говорить доброчинець. — осія завжди буде сильнішою за Україну, і нам треба вести, з одного боку, обережну політику, а з другого — «тримати порох сухим»: мати все, що треба, щоб оборонятися. Причому на всіх фронтах — це й Чернігівщина, й Херсонщина, й — головне — Донбас. Сподіваюся, ці кошти допоможуть бійцям придбати необхідне. Я хочу побажати їм берегти себе й воювати мудро».
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, професор: «Те, що ми нічого не робили 23 роки і пишалися, що все в нас нормально й немає нічого такого, як Карабах чи Придністров’я, воно виповзло в найбільш різкій і небезпечній формі. Це — виклик, а на виклик треба відповідати. Тому в нас розвиток пішов буквально по місяцях, коли раніше роками нічого не робилося. А зараз головне для нас — створювати політичну націю, середній клас, якого немає, викинути олігархів. Це теж не скоро буде, але це треба робити. І події на сході вже пришвидшили ці процеси...»
На запитання, чому саме «День», Станіслав Кульчицький відповів: це моя довіра. Наголосив, що наша газета — чи не єдина, де історики, зокрема й він, можуть друкувати свої статті-дослідження. От нещодавно київське видавництво «Темпора» опублікувало тритомну монографію Станіслава Кульчицького «Червоний виклик» — про історію комунізму в Україні від його народження до загибелі, куди увійшло й багато матеріалів, раніше опублікованих у «Дні». «Крім того, саме ви започаткували цю колекцію розповідей про героїв, що пройшли АТО, а також спогадів про тих, хто загинув...» — додав професор.
«Для всіх ця війна стала неочікуваною. Ми всі думали, що ось прийшов 1991-й рік — і загинув тоталітаризм, а значить, народжується демократія. Вона справді народжувалася. Але я писав у своїх аналізах, і в газеті «День» зокрема, про те, як народжується демократія та які перспективи України. Сталося так, що половина України так і залишилася радянською — з усіма містами, з усіма пам’ятниками Леніну... А половина — це західні області, які на двадцять років пізніше були радянізовані, плюс центр, який був і є місцем зосередження інтелігенції... Три тури президентських виборів 2004 року і два тури 2010-го чітко показали поділ електорату: південь — схід і центр — захід. І ось я написав, що 2015 року знову будуть вибори і знову буде якесь протистояння, це неминуче. Але все ж таки не думав, що Росія піде таким шляхом... І тут справа не тільки в Путіні, просто всі ці «сорняки», які начебто вже випололи, раптом почали проростати. Оці «сорняки комунізму». В Росії відмовилися від економічної бази комунізму, але залишився абсолютно такий самий політичний лад. Причому у своїх якостях цей лад страшніший, ніж те, що було при Брежнєві чи при Хрущові. Бо тоді принаймні була колегіальність. А те, що робиться зараз в Росії, це суто сталінський режим, який не має ніяких меж для дій Путіна, й це дуже небезпечно, тому що це все ж таки атомна держава», — розповідає Станіслав Кульчицький, в нашій редакції. Утім, на його думку, є в усьому цьому й деякі позитивні моменти. «Те, що ми нічого не робили 23 роки і пишалися, що все в нас нормально й немає нічого такого, як Карабах чи Придністров’я, воно виповзло в найбільш різкій і небезпечній формі. Це — виклик, а на виклик треба відповідати. Тому в нас розвиток пішов буквально по місяцях, коли раніше роками нічого не робилося. А зараз головне для нас — створювати політичну націю, середній клас, якого немає, викинути олігархів. Це теж не скоро буде, але це треба робити. І події на сході вже пришвидшили ці процеси...»
Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День»
