«Я стояв і думав: а по кому він буде стріляти в разі чого?»
Під час вашого перебування на посаді секретаря РНБО не тільки розпочалась війна на Сході, а й відбулась анексія Криму. Чи мали ви тоді якийсь контакт із Росією? Через кого контактували? Чи з того боку була «глуха стіна»?
Я особисто не мав тоді контактів з Росією. Та скажу вам, що на початках була вказівка по всіх структурах Росії не допускати будь-якого контакту з нами. Навіть коли в міністерствах – не тільки оборони, а й інших – намагалися тримати якісь горизонтальні зв’язки, там не брали слухавку. Там довгий час просто була пауза. Єдині дзвінки, що були до нас – то були дзвінки з погрозами. Пригадую перше засідання РНБО. І голова адміністрації Путіна подзвонив Турчинову зі словами: «Вы военные преступники, вы будете отвечать, вы будете судимы, вы хунта». Це був не діалог. Це просто були погрози в стилі кримінального світу, але на рівні міждержавних відносин. Довгий час будь-якого іншого діалогу не було взагалі. Тільки такі дзвінки від російських високо посадовців із розповідями про те, скільки вам дадуть років, коли до вас приїдуть снайпери і таке інше. Це була загальна система психологічного тиску. Діалог з’явився аж вже після того, як в Криму пройшов референдум, і коли Міністерство оборони почало проводити переговори з приводу повернення української зброї. Аж після вже окупації Криму появилися певні горизонтальні елементи контактів, які стосувались дуже технічної сторони – сторони передачі зброї.
І, все-таки, як так достатньо легко Україна лишилась Криму? Є навіть така версія, що півострів без жодного вистрілу здали за наполяганням Сполучених штатів Америки?
Це такі фантазії. А відповідь, насправді, дуже проста. Вам, щоб написати статтю, потрібно ручку мати або комп’ютер – будь-який інструментарій. Коли ми прийшли з Майдану, з барикад в цей кабінет, ми не мали жодного інструментарію. І я нагадаю, що в Криму, як в Донецьку і Луганську потім, весь місцевий спецназ перейшов на їхню сторону. Така була реальність. І хочу нагадати ще одну річ. Більшість, хто служив у Криму, - то були призовники з Криму. Там навіть не було маркерів «свій-чужий».
І коли поширювали оцю теорію, що керівництво не віддавало наказ стріляти, - та це повна неправда. Я вже не кажу про статут караульної служби, який передбачає це все. Я пригадую, як нам розповідали, що коли заходять у військову частину, то попереду йдуть цивільні, і неможна стріляти. Щодо кораблів. В моїй присутності в ситуації із одним із кораблів – не буду називати назву його – Турчинов взяв слухавку у міністра оборони і сказав капітану корабля: я головнокомандуючий, я розумію, як ця ситуація може бути із частиною, але ж на корабель безпосередньо бабусі і діти не лізуть, так же? Тобто тут же неможна сказати, що дітьми прикриваються чи бабусями. На корабель же лізуть молоді хлопці. І він сказав: я віддаю наказ захищати корабель, хоча би постріляйте в повітря! Відповідь: слухаю. Все, у нас починається засідання. А за годину виявляється, що той корабель вже взятий без жодного пострілу.
Для того, щоб щось зробити, треба мати інструмент. Інструмент на той момент був навіть не відсутній. Ситуація була ще гірша. Ми не знали, де можна стати, опертись і стояти. Я коли от був в Луганську, підійшов до «альфівців». Підходжу, подаю руку, а мені один відповідає: а я вам руки не подам, ви – київська хунта. І я стояв і думав: а по кому він буде стріляти в разі чого? І була велика підозра, що не по їхній стороні. Така була психологія в той момент.
Не дивно, що більшість підрозділів перейшли на їхній бік. Не дивно, що величезна кількість тих, з допомогою кого ми мали би їх зупиняти, пішли служити в Росію. Кажуть: «злили» Крим. Це словосполучення дивне для мене.
Якщо в той час українська влада не могла зв’язатися з російською, то чи було, взагалі, якесь спілкування? Воно проходило через західних лідерів?
Так, говорили годинами.
Більше тут:
http://glavcom.ua/articles/23188.html
