Військовослужбовець ЗСУ Олег Бондаренко з позивним «Птах» у студії Громадського розповів про свої враження від поїздки додому з фронту, страх, про те, чого не вистачає на сході найбільше та про «мирних» жителів Донбасу.
Про враження від поїздки додому
Тут тихо. І засинати в тиші та теплі неможливо. Коли ми сюди приїхали, то прокинулися вночі від того, що дуже спекотно, сухо й тихо. Найбільшим потрясінням було, коли замість холодного дощу по спині тече теплий душ.
Неприємно здивувало те, що в Києві люди нічого не зрозуміли. Майдан їх нічому не навчив. Коли ти йдеш Майданом, а там ряжені люди в формі... Їм треба на схід, щоб зрозуміти, до чого ця форма зобов’язує.
Я не розумію, коли повз наш блокпост пару десятків разів на день «швидка» вивозить, в кращому випадку, трьохсотих, а тут люди спокійно співають, танцюють, їдять попкорн і ходять в кіно. Для них війни немає. Війна це там – коли зранку ти прокидаєшся і тобі прилітає «подарунок».
Коли закінчиться війна?В нас часто питають, коли все закінчиться? Хочеться відповісти: «Коли ти, здоровий лоб, приїдеш сюди, до своєї сім’ї, візьмеш зброю і захистиш свою землю, де живе твоя дитина, а твоя дружина ходить голодна і холодна» Тоді все і закінчиться.
Про «мирних» жителів Знаєш, як там говорять? От ми поїдемо до «укрів», візьмемо пенсію і щось на неї купимо нашим пацанам. А «наші пацани» - це ті, котрі… Вони так само наші, українці, але, мабуть, захворіли трохи.
В очі «мирний житель Донбасу» дякує, що ми приїхали їх визволяти, а в спину бажає смерті.
Перетинаючи кордон Харківської області, ти потрапляєш в інший світ. В Харкові - ще куди б не йшло. Ще посміхаються, бабусі в селах хрестять, коли повз них їдеш.
А коли приїжджаєш в Донецьку область, то там нормальним вважається прислати до тебе дітей поїсти, а потім ти дізнаєшся, що ці діти змалювали розташування частини. Буває, що привозиш речі в інтернат з проблемними дітьми, а потім тобі кажуть, що бачили ці речі на місцевому ринку.
Нікишине було чудовим селом з новою відремонтованою школою. Майже на наших очах впав «Град» і осколком зрізало півголови молодому хлопцеві. Це ж ваші! Ви їх називаєте «наші донбаські», говорите, що захищаєте їх від «укрів». Як у тебе піднялася рука натиснути кнопку, щоб цей осколок прилетів і вбив людину?
Сидить паралізований дідусь, і, ніби в фільмі, навколо нього дірявий паркан і в метрах 20 від нього воронка від «Граду».
Їхні артилерійські позиції розташовані за населеними пунктами. Вони стріляють, а ми не можемо. Ми не вистрілимо по мирному населенню, яке б воно не було, і вони це знають.
Про відчуття страхуНе бояться дурні. Той, хто не боїться – труп, бо в нього немає почуття самозбереження.
Якщо ти командуєш якоюсь кількістю людей, ти не повинен думати, що ти безстрашний командир. В тебе люди – скільки їх прийшло, стільки і має звідти піти. Вони повинні бути живими. Тут треба боятися.
Тут вночі треба, якщо ти спиш – а це велике щастя – одним вухом слухати, що там відбувається.
Для мене найтяжче слухати виття сирен «швидкої». Там, де ми дислокуємося, є багато «швидких», в однієї з них сирена не така, як в інших – вона возить «двохсотих». Останнім часом я чую її частіше.
Ми не можемо стріляти – в нас немає офіційного ворога. В нас офіціально – не війна.
Про те, чого не вистачає
Не вистачає додаткових «очей» – будь якої оптики, що їздить, літає, повзає, переміщається. Велике спасибі волонтерам, без яких не було б ні тепловізорів, ні каганців, ні безпілотників, ні броньовиків, ні, вибачайте, шкарпеток та спіднього.
http://www.hromadske.tv/politics/pozivnii--ptakh--mi-ne-mozhemo-strilyati-----v-nas/
