Мені наша ситуація чимсь нагадує фільм напівфантастичний "Степфордські дружини".
Хто дивився, пригадає сюжет. Успішним жінкам вживили у голову чіп і перетворили їх на "куколок Барбі".
Потім головна героїня (Ніколь Кідман) спромоглася вимкнути ту програму. І всі жінки, струсивши з себе отой хлам, дивилися у люстро й наче прозрівали й питали самих себе "боже що то було??? невже оця рожеві вівця у люстрі - то я?
"
Так само ми струшуємо павутиння "рюськава міра". Липке, гливке, приставуче, нікчемне, але розпіарене під дах. Так і думаємо - "і ми поряд з ними жили кількасот років? і ця маячня то "вєлікая культура"
?.... маммо, що я тут роблю?
"
Не можу позбавитися цієї асоціації. Ми неначе вириваємося з гливкої слини слимаків
