Це – не громадянська війна. Це неоголошена війна держави Росія проти свого сусіда суверенної України. Й позаяк вона ще не оголошена, то й ведеться поки що обмеженими силами. Тобто російська авіація ще не бомбардує наших міст, а з «Містралів», що їх Росія от-от усе-таки вирве у Франції й заведе в Чорне море, ще не злітають бойові гвинтокрили. Це війна у форматі спецоперації, тобто війна диверсійних груп і штурмовиків, парамілітарних «реконструкторів» і криміналітету, а також банальних найманців і нечисленної, проте добре озброєної п’ятої колони. Це їхня війна проти всього демократичного, ліберального, європейського, західного. Пореволюційна Україна виявилася першою жертвою цієї агресії, але й – несподівано для агресора – першою серйозною перешкодою на його шляху. Вона вміє не тільки тримати оборону, вона давно б уже впоралася з цією «громадянською війною», якби президент сусідньої країни просто перестав підсичувати своїх підопічних «ополченців з народних республік» танками, «смерчами» й «ураганами», а також регулярними військовими з’єднаннями.
Як змусити його до того, щоб він перестав?
Це запитання, точніше, спільний пошук відповіді на нього – саме те, що мало б об’єднати сьогодні українців та європейців. Підтримайте Україну – сьогодні в небезпеці не тільки вона. І не тільки країни Балтії, Польща чи Румунія. У нас надзвичайно маленький континент і, щиро кажучи, надзвичайно крихкий та вразливий. Він начебто так чудово подбав про свою безпеку, в нього в цій галузі такі досягнення. Але вистачило однієї-однісінької людини у Кремлі, щоб усе затремтіло й захиталося.
В Україні Європа перемогла. Але вона може програти в самій Європі – якщо відмовиться бути собою, закрившись від України стіною нерозуміння й байдужості. Нашу країну Захід мав би нині трактувати як частину Центральної Європи, як форпост Заходу, який сьогодні захищає не лише власну свободу та європейське майбутнє, а й західні ліберальні цінності.