Днями в Раді Безпеки ООН у 29-те розглядали українське питання. Як і усі попередні рази жодного рішення не було ухвалено через вето Росії — постійного члена Радбезу.
«День» звернувся до Постійного представника України в ООН Юрія Сергєєва з проханням розповісти за яких умов нашій країні вдасться домогтися засудження російської агресії на цьому міжнародному форумі, а також про перспективи реформування ООН і зокрема позбавлення п’ятірки постійних членів РБ ООН права вето.
«ПІСЛЯ УХВАЛЕННЯ ВРУ ВІДПОВІДНОЇ РЕЗОЛЮЦІЇ ПРОСУВАТИ ТЕМУ ВИЗНАННЯ РОСІЇ АГРЕСОРОМ БУДЕ ЗНАЧНО ЛЕГШЕ»
— По-перше, на всіх засіданнях країни-члени Ради Безпеки проявляли солідарність з Україною. Жодна країна, звісно, крім Російської Федерації, не оминула в своїх виступах наголосити на підтримці територіальної цілісності України та невтручанні у наші справи ззовні. Частина країн Заходу та Сполучені Штати напряму закликали Росію припинити агресію. До речі, питання російської агресії постало на початку березня минулого року на одному з перших засідань Ради Безпеки. Тоді, нагадаю, посол Йорданії детально розповів, посилаючись на відповідні резолюції РБ ООН, у чому суть російської агресії в Криму. Він буквально по етапах розповів, що вихід військовослужбовців російського чорноморського флоту за межі свого розташування без згоди української сторони є актом агресії.
Отже, ці факти вже тоді наводились. А зараз — після ухвалення Верховною Радою відповідної резолюції — просувати тему визнання Росії стороною конфлікту й агресором буде значно легше. Хоча ми розуміємо, що Росія застосовуватиме своє право вето навіть у цьому випадку. Через механізми Ради Безпеки, що діють тут в ООН, надзвичайно складно притягти до відповідальності когось з постійних членів РБ. Росія це розуміє і цим користуватиметься, але зараз у нас аргументів більше, ніж було раніше. Адже рішення Верховної Ради, принаймні є інструментом, завдяки якому можна збирати більшу підтримку.
— Можете пояснити, у чому саме полягає важливість цього рішення парламенту і як це може сприяти визнанню Росії агресором такою організацією як ООН?
— Визнання тієї чи іншої країни агресором насамперед має виходити від країни, проти якої здійснено агресію. Після цього рішення Україна може переконувати інших, надаючи і так відомі всім факти, й у такий спосіб збирати підтримку на користь визнання Росії агресором. На усіх попередніх засіданнях, крім нас, багато хто звинувачував Росію в агресивності, але закликати визнати Росію агресором, — так питання не стояло. Тепер воно стоїть саме таким чином.
— І коли можна очікувати засідання РБ ООН, на якому розглядатиметься це питання?
— Для того, щоб розглядати будь-яке питання в РБ ООН потрібна або надзвичайна ситуація, як це виникло в контексті терористичного акту в Маріуполі, або ж питання має бути добре підготовлено для отримання позитивного результату. Ми в січні вже провели засідання, інформували про стан справ, а буквально за кілька днів були вимушені вимагати скликання надзвичайного засідання, бо ситуація ускладнилася через ракетну атаку на Маріуполь.
Що ж до проведення засідання з визнання Росії агресором, то до цього треба готуватися. Із одного наскоку цього не досягти, це вимагає посиленої роботи.
«МИ КОРИСТУЄМОСЬ АНАЛІТИЧНИМИ МАТЕРІАЛАМИ, ЯКІ ДРУКУЮТЬСЯ НА ШПАЛЬТАХ ВАШОЇ ГАЗЕТИ»
— А чи достатньо у нас інформаційного забезпечення чи ресурсів для того, щоб у світі, зокрема в ООН, поширювати об’єктивну інформацію про те, що насправді відбувається на сході України?
— Звичайно, з російською пропагандою складно боротись. У Росії інформаційні ресурси набагато більші. Але правда і факти за нами, тому маючи рішення Верховної Ради тепер, усі попередні факти, починаючи з кінця лютого минулого року і до останнього моменту, — будуть узагальнені і подані тепер у зовсім іншій площині.
Звичайно, ми будемо задіювати наявні ресурси — їх недостатньо, але є ресурси країн, які нам симпатизують і які нас підтримували. Я маю на увазі країни Євросоюзу, Сполучені Штати, окремі країни Африканського континенту. Тобто з їхньою допомогою ми зможемо поширити цю інформацію по всьому світу.
— Але у нас є українські ресурси, скажімо, наша газета «День» виходить трьома мовами, зокрема двічі на тиждень англійською, доступна в Інтернеті. Хіба не було б корисно цей ресурс використовувати і в ООН, для щоденного роз’яснення ситуації в нашій країні?
— Звичайно, ми могли б і це робити. Ми користуємось аналітичними матеріалами, які друкуються на шпальтах вашої газети. Ви запрошуєте досить серйозних експертів, особливо там, де нам бракує знань та інформації щодо ситуації, наприклад на Близькому Сході, Африці. Ми все це беремо з ваших джерел. Так що це дуже корисно.
Будь-які наші іншомовні ресурси: і друковані видання, і інтернет-видання могли б бути корисними у протистоянні російській пропаганді.
«КРИЗА В СИРІЇ, КРИЗА В УКРАЇНІ ПІДШТОВХНУЛИ ДЕБАТИ З РЕФОРМУВАННЯ ООН»
— Чи бачите ви перспективу реформування цієї організації, зважаючи на те що розмови точаться десятки років?
— Зараз відбувається 69 сесія ГА ООН, а ще на 30-й сесії почалися певні рухи щодо реформування Ради Безпеки і Генеральної асамблеї ООН. Дискусія складна, тому що змінюється конфігурація в глобальному вимірі, появляються нові лідери, як Японія, Бразилія, Індія, Німеччина. Світ змінюється і, звичайно, є вимога, щоб враховувались інтереси тих країн, і тих регіонів, які впливають на людські ресурси у світі, на фінансові, технічні та інші можливості. Але це не просто, адже є спільні інтереси. Кризи в Сирії, в Україні підштовхнули дебати з реформування ООН. Є певні формулювання, однак процес не буде таким швидким і простим.
— А які насправді є механізми для реформування РБ і ГА ООН, наприклад скасування права вето у постійних членів Радбезу?
— Ні, Рада Безпеки сама цього не зробить. Звичайно, потрібна воля п’ятьох країн — постійних членів РБ. Вони б мали продемонструвати свою готовність до самореформування. Перша ластівка була — це ініціатива французького президента, який запропонував не застосовувати право вето у випадках, коли є загроза життю людей, коли є відверта агресія. Така заява пролунала на 68-й сесії, а на 69-й Франція її повторила. Ця ініціатива має свою підтримку.
Інший варіант полягає в такому: зібрати якомога більше голосів на самій ГА ООН, щоб психологічно змусити постійних членів РБ ООН погоджуватись на певні зміни.
На мою думку, арифметична реконфігурація Радбезу за рахунок нових членів не вплине на питання застосування права вето. Так, ми за те, щоб у РБ, зокрема й серед постійних членів, були представники Африканського континенту і Латиноамериканського. Але якщо збережеться право вето, то хоч яка б кількість там була, який би регіон не був присутнім, це не вплинуло б на зміни.
«ТІ, ХТО МАЄ ПРАВО ВЕТО, ПОВИННІ ПОГОДИТИСЯ З ПРИНЦИПАМИ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ»
— Тобто не існує шляху зняти право вето?
— Це питання можна поступово врегулювати. Наприклад, ті, хто має право вето, мають погодитися з принципами його застосування і незастосування. Це саме те, що запропонував французький президент. Потім іти далі. Виходом теж не може бути перехід на принцип ухвалення рішення консенсусом, який існує в окремих комітетах ООН. Тому що будь-хто може зламати консенсус.
— А які ще є варіанти?
— Можна було б прийняти діючий на ГА ООН принцип прийняття рішень двома третинами голосів. Але знову ж таки для цього потрібно виписати механізми. Врешті-решт, це приведе до певних змін у Статуті ООН, що потребуватиме значних зусиль. Діючий Статут ухвалювали 50 років тому. І тому окремі країни застосовують Статут так, як їм заманеться. Як, наприклад, Росія застосувала його в Криму, заявивши, що «ми підтримуємо право народу на самовизначення», і те саме Москва вимагає на Донбасі. А це суперечить іншому принципу Статуту ООН: територіальна цілісність і повага до територіальної цілісності. Якщо раніше було складно виписати Статут, що мав би однозначний зміст, то внесення у нього поправок теж буде не простим.
«ТРЕБА ЗМІНЮВАТИ ПРИНЦИП МИРОТВОРЧОСТІ»
— До речі, зараз якраз минає 50 років від дня смерті Черчілля, який у своїй Фултонській промові пропонував, щоб ООН мало власні збройні сили ООН. Що ви думаєте про його пропозицію?
— Це складно зробити. Це питання виникає і зараз, щоправда, в іншому контексті. Ми хочемо, щоб в ООН був постійний миротворчий контингент. Але все це впирається в кошти і питання, коли і як можна застосовувати ці миротворчі сили. Адже маючи свій контингент, ООН не може просто так його надіслати, а тільки на прохання уряду країни, де існує проблема. Не може просто ООН прийняти рішення і реалізувати його. Треба змінювати принцип миротворчості. Потім існує проблема з фінансуванням. Тому питання не просте і я не бачу перспективи.
— А в нашій ситуації чи є сенс просити миротворців допомогти повернути контроль за кордоном на сході країни або, іншими словами, змусити Росію виконати Мінські домовленості?
— Теоретично це може бути, але практично — складно. Адже рішення про направлення миротворчого контингенту ООН приймає Рада Безпеки. Уявіть картину, як поведе себе Російська Федерація, якщо український уряд зробить запит на те, щоб направити миротворчий контингент. Вона заветує все це. Або ж поводитиметься так, як робила це в Абхазії. Все зманіпулювала в такий спосіб, що там опинився миротворчий контингент так званої СНД, який на 100% складався з російських військ. От і все.
