Як держава вбиває експортЩоб купити що-небудь необхідне для країни – потрібно продати що-небудь так само комусь необхідне, але вже в іншій країні. На жаль, в Україні нема в достатній мірі нафти та газу і тому у нас ці товари є товарами критичного імпорту.
Зрозуміло, що нашим людям потрібні не лише енергоносії. Для декого з наших громадян критичним імпортом є остання модель BMW, але для більшості українців важливим є наявність в магазинах апельсинів, бананів, IPhone, ліків в аптеках і ще всякої всячини, яка в нас не виростає чи не виробляється і для закупівлі якої потрібна тверда валюта. Але валюту необхідно заробити – виробити товар, доставити закордон, продати, повернути валютну виручку в Україну. 75% цієї виручки експортер обов’язково має продати, відповідно до встановлених НБУ правил …
Якщо послухати політиків – усі поважають і підтримують експортера і інвестора. Особливо, якщо він в одному обличчі – вклав свої кошти в Україну, проінвестував виробництво необхідного для когось закордоном товару, відправив товар на експорт, а валюту повернув в Україну. Була б повна ідилія, якщо б так все і діяло, а інвестори однозначно вибирали Україну серед інших бажаючих прийняти у себе іноземних інвесторів та ще й з амбітними експортними планами.
Яким же чином Україні вигравати ці світові тендери на залучення інвестицій у інших країн та ще й у сьогоднішній нашій ситуації з окупованими територіями, нестабільній, турбулентній політичній та економічній ситуації і з корупцією, яку все обіцяють подолати?
Успіх в нашому випадку може складатися з багатьох компонентів. Країна має визначитися з пріоритетами, встановити рівні правила гри і діяти відповідно до них. Для цього потрібно знайти відповіді на запитання, що відразу виникають і не лише з боку інвесторів та експортерів.
Як можна пояснити, чому тариф на доставку залізницею, наприклад, вагону металопрокату із Кривого Рога в порт Миколаїв є вищим більш ніж на 50%, ніж доставка вагону із зерном чи піском по тому ж маршруту?
Якщо тарифи на залізничне перевезення встановлює держава, то чому держава таким підходом при формуванні тарифів стимулює експорт необробленої сировини, а не готової продукції, адже витрати залізничників на доставку тонни будь-якого вантажу є такими ж самими? Яким чином Україна перестане бути сировинною державою, якщо не змінить пріоритети? Тільки не подумайте, що я пропоную підняти тарифи на перевезення необробленої сировини – таке рішення було б поспішним. В нинішній економічній ситуації потрібно підтримувати весь існуючий експорт, але тарифи на доставку готової продукції не повинні бути вищими, ніж на доставку сировини. Тарифи на перевезення готової продукції потрібно понизити. Так, як це зробили білоруські залізничники, щойно з’явилася можливість підхопити транзит українських товарів до Казахстану, який був обмежений постановою російського уряду через російську територію.
Туреччина є одним з основних конкурентів України на міжнародних ринках металопрокату і аграрної продукції. Не всім відомо, що Туреччина є найбільшим у світі експортером борошна, що в значній мірі виробляється з українського зерна. Переробні підприємства часто знаходяться в турецьких морських портах, як до речі і багато невеликих металургійних заводів, забезпечуючи турецьких споживачів, одночасно експортуючи металопрокат в країни Середземноморського регіону. Здогадайтеся самі, інвестиційна політика в якій країні – Україні чи Туреччині - є більш приваблива для інвестицій.
В Туреччині існує стимулювання підприємств металургійної промисловості, що переробляють внутрішню сировину (залізну руду) та експортують продукцію з високою додатковою вартістю, шляхом зменшених рентних платежів на залізну руду для таких підприємств. Податок на видобування сировини, яка переробляється в країні походження є нижчим, ніж на сировину, яка відправляється на експорт. Подібне стимулювання в Україні збільшило б внутрішнє виробництво продукції, а також податкові надходження до бюджетів усіх рівнів.
Не всі переваги країни в інвестиційній привабливості побудовані лише на тарифах та податках. Часом для інвестора, щоб прийняти негативне рішення, вистачає відсутності доброго ставлення, яке не потребує ніяких матеріальних затрат – лише добра воля посадовців країни перебування. Чому в Україні на законодавчому рівні до цього часу не визначено поняття «віза інвестора», як це є в інших країнах? Чому інвестори, які не є громадянами країн членів ЄС, США чи Канади, не можуть вільно їздити до країни, в економіку країни якої вони вклали мільйони доларів США? Чому назначені цими ж інвесторами управлінці на їх українських підприємствах не можуть отримувати дозвіл на роботу в Україні більш ніж на один рік, адже існуюче жорстке часове обмеження інколи створює багато незручностей для цих людей?
Зараз у Верховній Раді України опрацьовується проект Трудового кодексу. Він готується до другого читання. Отримав інформацію, що існує реальна небезпека отримати новий Трудовий кодекс, який не враховуватиме інтереси працедавця. В сьогоднішній ситуації працедавець не може звільнити працівника, якого він упіймав на крадіжці, до завершення кримінального провадження та отримання офіційного рішення суду. Якщо наше трудове законодавство і далі буде залишатися в законсервованому з радянських, чи пострадянських часів вигляді, не зважаючи на ті зміни, що відбуваються в країні та світі, інвестор і далі відчуватиме себе обдуреним та незахищеним, як від не чесних власних працівників, судів та правоохоронців, так і від популістської та недалекоглядної політики держави…
Якщо ми не будемо враховувати існуючих реалій складної світової конкурентної боротьби за інвестиційні ресурси і не встигатимемо за світом, що швидко змінюється, ми будемо завжди бідною країною, з популістським трудовим та іншим законодавством, яке не завжди виконується, але виконання якого завжди вимагається від іноземного інвестора.
http://nv.ua/ukr/business/experts/tkachenko/jak-derzhava-vbivaje-eksport-100543.html