Степан Хмара був організатором "поїзду дружби" - фішки КДБ початку 90х. Саме так створювались Південня Осетія, Придністров'є.
Так що Степан Ількович КДБна падла.
"Потяги дружби" та "марші миру": походи проти сепаратистів.
18 червень 2010 at 4:59 PM
Є така практика у новітній історії: для залякування сепаратистів у певній країні до бунтарського регіону з центру залізницею або автотранспортом прямує велика кількість добровольців. Якщо правоохоронці та армія вчасно не приймаються міри, це може закінчитися кровопролиттям та стати початком громадянської війни.
Пригадую три таких "походи" (може ще якісь підкажете?):
1. Похід на Цхінвалі, 1989 р.
Від 20 до 40 тисяч грузинських націоналістів на чолі з майбутнім президентом Звіадом Гамсахурдія вирушили на автобусах та автомобілях з Тбілісі до столиці Південної Осетії. На під'їздах їх зупинили міліціонери та місцеві жителі, які заблокували дорогу вантажівками. Після цього грузинські сили блокували місто зі всіх боків. "Облога" тримала декілька місяців, впродовж яких було чимало сутичок.
2. Похід на Гагаузію, 1990 р.
Схожа ситуація: коли восени 1990 року почалася підготовка виборів до Верховної Ради Гагаузії, до Комрату вирушили автобусами тисячі молдавських волонтерів, яких очолював прем'єр Мірча Друк. У відповідь в Гагаузії розпочалася мобілізація. Місцеве населення озброювалося арматурою та всім, що було під рукою. На допомогу гагаузам відправилися жителі Придністров'я. Подальший розвиток конфлікту припинила Радянська армія.
3. УНСО в Криму, 1992 р.
Коли у 1992 р. в Криму та інших південноукраїнських регіонах активізувалися проросійські сепаратистські рухи, українські націоналісти вирішили не лишати цього без уваги. Наприклад, у лютому-березні 1992 р. потяг, на якому було близько 900 чоловік, зокрема, священники УАПЦ, Степан Хмара та три сотні бійців УНСО. Спочатку потяг заїхав до Одеси, потім до Херсона, після чого, нарешті, попрямував до Севастополя. Місцева влада та командування ЧФ робили все, аби не пустити націоналістів до міста. На станції Верхнєсадове потяг зупинили і не пускали далі, пояснивши це тим, що у закритий Севастополь в делегатів нема перепусток. Довелося перекривати залізничні шляхи, і тільки після цього потяг пропустили до Інкерману, звідки націоналістів доставили катерами на Графську пристань. В Севастополі добровольці промарширували по вулицях, священники відслужили молебен по вбитих більшовиками моряках-українцях.
Подібні дії загострили ситуацію у регіоні. місцеве населення було перелякане. Наступні роки проросійські сили багато разів використовували цю подію як додатковий аргумент на користь відокремлення від України.
До речі, відвідували Крим також і інші парамілітарні організації - Тризуб та ДСУ. Але їхні походи не були такими масштабними і часто основною метою була не демонстрація сили, а вишкіл в кримських природніх умовах.