«Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріял. Була територія.
Але ми програли Визвольну війну. Ми її майже не «грали» – ми не хотіли воювати.
Бог нам дав єдину на землі країну: немає на світі такого підсоння, таких краєвидів, такої щедрости ґрунту, такого здоров’я роси.
«Нема на світі України, Немає другого Дніпра!». Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали.
Не можна жити «на дурничку». Не можна довго існувати «в кредит». Не можна існувати історично. Тобто посідати Землю, не виконуючи обов’язків, що їх та Земля покладає на насельників її. Обов’язків всіх: географічних, історичних, геополітичних, геокультурних і навіть історіософічних.
Але ми їх не виконали, бо не виконували.
Грушевський залишив біля десяти томів біблій, де оспівував улюблені маси і пропагував ненависть до власної влади.
Драгоманов підвів під те все «ідеологію», а Винниченко скеровував енергію еліти на полові проблеми. Навіть ранній Петлюра був проти власного Війська.
Але ніхто з того покоління не розповів «масам», що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані «Схід» і «Захід» – за винятком єдиного Донцова.
Ми програли Визвольну Війну. Підкреслюю – ми, хорунжі і поручники 1918–19 рр. Бо ми мусили «пазурями й зубами» робити те все, що Війна вимагала.
Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми – з морального ледарства нашого – ми воліли в них вдивлятися, як у справжніх людей і виконувати їх отруєні рабством накази.
Навіть Великий Василь Тютюнник винен, як винен менший Тютюнник Юрко.
Винен – і страшно! – Павло Скоропадський.
Винен – мазепинською запізненістю своєю – Симон Петлюра.
Винна – вся генерація, і винні в ній саме найліпші.
Чому про це згадуємо? Нащо це самобичування? Для того, що без усвідомлення всього цього – немає майбутнього» («Нотатники». К.,
