Мовамарафон

[optimist]

От не знав що Гацько з Луганщини


Василь Гацько про свій перехід на українську мову:

Я не знаю що саме має статися, щоб російськомоний українець чи українка перейшли на українську. Напевно, в кожного можуть бути свої причини. А для когось це може бути взагалі не важливо впродовж всього життя.

В мене була причина. В 1999 році я приїхав до Києва на навчання з шахтарських містечок Луганської області, почув живу українську і засоромився, що не знаю її і не говорю нею.
Сказав собі, що настане момент, коли українська мова стане мовою мого спілкування. І він настав.

В 2003 році прокинувся вранці, виглянув з вікна свого гуртожитку, порадів сонячним проміням і подзвонив батькам, щоб сповістити, що від сьогодні говоритиму з ними українською. Потім зробив дзвінок своїй майбутній дружині. Відтоді говорю рідною мовою.

Я просто вважав, що не може бути України без української мови, а тому вирішив, що для того, щоб вона була, нею мають говорити мої діти, а значить і я, бо, з великою ймовірністю, вони будуть такими ж, як і їх батьки.

Сьогодні в нас з Мариною троє дітей. Я з тимчасово окупованої території Луганської області, дружина - з Севастополя. Наші діти говорять українською.

Це той мінімум, який ми могли зробити разом для того, щоб української стало більше.

[optimist]

Історія переходу на українську мову від Ірина Рубанова:

Я народилася в російськомовному місті - промисловому центрі Полтавщини, в російськомовній родині. Дитинство в РФ - російська школа, російська мова всюди і завжди. Якось до української мені завжди було байдуже, тим більше, що навіть по поверненні в Україну наші з нею шляхи практично не перетиналися - в старших класах я була звільнена від її вивчення, ну хіба що згодом іноді доводилося читати українською нормативну базу і слухати деяких викладачів в інституті - не більше, я не мала українськомовних друзів і навіть знайомих, не було і родичів у селі.

Вперше питання "як так сталося, що я - українка - не знаю української мови?" постало для мене у 2004 році, і тоді ж захотілося її вивчити, але я марно сподівалася, що сплеск національної гідності змусить українців згадати про рідну мову, а разом з ними навчуся і я. Проте останньою краплиною для мене став закон про мови Колесніченка-Ківалова у 2012 році, і сталося це саме через очевидність та нахабність брехні про утиски російськомовних і необхідність захищати саме їх - я ж-бо сама була російськомовною і знала точно, що жодного разу жодних утисків не відчувала, навпаки - попри бажання хоч би чути живу українську мову у повсякденні (дикторів на телебаченні і суржикомовних тіток на ринку не рахуємо) такої змоги не мала.

Під час бурхливих дискусій зі знайомими я часто чула запитання "а чому ти сама не говориш українською, якщо так її захищаєш?" Зрештою, подумала я, а й справді - чому? І яке я маю право дорікати іншим, якщо сама досі її не вивчила, і чи це взагалі можливо - опанувати мову, коли тобі дуже "за ..."? Це був виклик. Потім я розпитала батьків і дізналася, що їхня перша - батьківська - мова була українська, що зросійщилися вони, коли переїхали до міста. Отже, чим більше я дізнавалася про те, яким чином чужа мова прописалася на рідній землі, тим більше відчувала, що мушу повернути собі те, що забрали у батьків - рідну мову, мову моїх дідів. А далі - дякую "И так поймут"! Там я знайшла однодумців, з їхньою допомогою вчилася писати свої перші коментарі українською. :-)) Я відкрила для себе велику і прекрасну українську літературу, музику, наново знайомилася з історією рідної землі.

Спочатку було важко - я вдячна тим моїм рідним, співробітникам і друзям, які намагалися підтримати, терпіли мою ламану і недоладну говірку, переходили зі мною на українську - я і не знала, що поряд зі мною роками були люди, які українську знають!:-)) Дякую, друзі, ви чудові! Можу сказати, що разом з українською мовою в моє життя прийшло багато прекрасних, цікавих і гідних людей. Тепер я точно знаю - все можливе, якщо справді хотіти - навіть коли місто російськомовне, навіть коли друзі тебе не дуже розуміють або не розуміють зовсім, навіть якщо ні від кого навколо за день не почуєш українського слова - ти можеш почати з себе, стати тим, можливо, єдиним українськомовним у твоєму середовищі, де завдяки тобі таки з'явиться українська мова! А потім ти станеш прикладом для когось, і вас стане більше. :-))

Що порадити тим, хто хоче вчити українську або вже почав:
- не бійтеся! Страх, помилки, непорозуміння - це все минеться і забудеться, а рідна мова і цілий український світ лишиться з вами до кінця життя. Цей світ неймовірно багатий - його творили усі попередні покоління українців і творимо ми;
- почніть читати українською якнайбільше і краще вголос, пишіть - таким чином ви навчитеся формулювати думки, адже завжди є час подумати, перевірити себе, навіть скористатися онлайновим перекладачем при потребі :-)), ще дуже допомагає спів - співайте українських пісень, дивіться українськомовне кіно, слухайте українськомовне радіо;
- скористайтеся будь-якою можливістю попрацювати над вимовою - для цього годиться і живе спілкування з носіями мови, і будь-які сервіси з вивчення мови з такою опцією. Краще відпрацьовувати вимову одразу, бо якщо лексичний запас буде збагачуватися поступово і постійно, то вимова закріплюється як звичка, і перевчатися буде важко :-))
Я користалася оцим чудовим сервісом - достатньо слухати вимову і повторювати за диктором. Якщо навчитеся правильно вимовляти "ч" та "щ" - ваша мова буде справді солов'їною! http://s592234689.onlinehome.us/beginnersukrainian/index.html
- якщо ви соромитеся говорити незграбною українською зі знайомими, почніть з тих, кого не знаєте - вони забудуть про вас через 5 хвилин і більше ніколи не згадають про ваші смішні помилки, а коли ви звикнете і защебечете - будуть питати "звідки Ви так добре знаєте українську?", "Ой, як красиво - я теж так хочу!", "А Ви з Західної України?", "Ви працюєте викладачем української мови?" і тому подібне - це буде весело! :-));
- з мого власного досвіду - як мені не страшно було говорити українською, коли вона у моєму виконанні ще не звучала більш-менш природно, я все ж не перемикалася з української на російську ніколи. Необхідність вибору, якою саме мовою мені зараз говорити, мене дуже гальмувала, а спокуса піти шляхом найменшого спротиву була надто велика. Відколи я собі постановила говорити тільки українською, процес значно прискорився і набув рис автоматизму. Тепер я не боялася би переходити на російську при гострій потребі, але й потреби нема - усі без винятку українці розуміють українську. Не знаю, чи варто радити так чинити кожному, але я ж ділюся своїм досвідом, а вирішувати вам; :-))

На завершення лише закликаю: переходьте на українську - вона того варта!

[optimist]

Український військовий після Іловайського полону та коми перейшов на українську

[optimist]

Харьків дуже русификований, дуже. Тому цей перехід на межі з героїзмом. Це і відчувається у розповіді.



Вольова історія переходу на українську мову від Tanya Dzheripa з Харкова:

Про мову хочу сказати. Свої відчуття, почуття і перевтілення.
Вирішила я перший раз перейти, почувши ніжну подружню перепалку, ну так, перепалочку моєї сестри з її чоловіком, Льохою. А Льоха (не знаю, це він мені - хто? Зять?свояк? не розберуся) з під Полтави, село Карлівка. Він вдома говорить виключно українською. Ну, і Яна ж з ним.
Надихнулась я швиденько і думаю: тю, та шо тут такого? льогко!
Почала того ж вечора вдома з чоловіком і Мірою розмовляти. Вобщем, моя пряма мова виглядала приблизно так:
- Костя, я той... тойтой, їсти приготувала...цей... як його... цейцей, гов"ядіна ой, як її, ну кароче. Іди кушать.
І в такому ж усе дусі. Слова не могла підібрати навіть прості, примітивні. Дикий сурж і тойтойтой, цейцейцей, як його.
В кінці вечора затуркана дитина сказала мені, що вона в принципі все розуміє, але відповідати мені не може, чоловік вибєшено попрохав мене не займатись азіровщиною, я ковтала сльози і пошепки лаялась парускі.
Декілька днів я ще потрєпихалась, та й по всьому.
То вже потім я читала історії людей, що перейшли. З якими труднощами стикаєшся. Що треба виговоритись, бажано, щоб було з ким. Не припиняти ні в коєму разі, дивитись, слухати, читати, писати - намагатись мовою. Що заговорити українською в російськомовному середовищі - бар"єр, що не всі можуть подолати довгий час, а деякі і здаються, залишивши мову в чотирьох стінах своєї оселі, сором"язливо прикривши двері.
Що ти встидаєшся. На тебе озираються люди. Скрізь перепитують:
- Маленьку каву з молоком.
- Маленькое с молоком, да?
- Да, блять, да.
Так, колись десь я чула про комплекс меньшовартості, а, оце ти, ну привіт. В усій красі.
Ти не знаєш, як тобі вітатись з людьми, розмовляти, повідомити їм, що ти перейшла. Можливо, такі надумані проблеми стосуються таких соціофобів, як я, хз. Але просто почати розмовляти з усіма українською, не зважаючи на здивовані погляди людей я не могла. Тому усі взнавали поступово, по мірі наближення до мого особистого простору.
Мені дуже повезло. Моя доня пішла в перший клас, український. З чудовою вчителькою Тетяною Іванівною. Де вона з першого дня закохалась у школу, вчительку і мову. І сказала мені десь у жовтні: мама, мені дуже подобається мова, давай почнемо розмовляти. І ми почали.
Повезло, що моя мама, трохи буксуя, хоча й з села, і школу українську скінчила, і завжди мову знала, та як забула в 20 років, бо: Олька, ти в транває на руском гавари. А то люді аглядиваются. Всє будут знать, шо ти з дєрєвні... так от, моя мама розмовляє зі мною мовою.
Що моя сестра, виправляючи мене, бо краще знає, розмовляє. І для її дітей вона - рідна.
Що моя дорогоцінна кумася розмовляє зі мною з першого дня, регочучи над собою від слів полотєнце і інших русизмів, щас не вспомню.
Повезло, що моя донька, хоч і почала розмовляти всього рік назад, вважає цю мову рідною. І це не пусті слова.
Можна багато написати про деяких уродів, що в"їдливо питають: но думаєтє то ви на руском язикє? або: только нє ожидайтє, шта атвєчать вам будут на укрАінском, как та ви нє так гаврітє.., та я не буду))
А з вдячністю згадаю всіх тих людей, що щиро і захопленно цікавились, а тих, хто переходив одразу - я, взагалі, люблю!!!
Це змінило мене. Не знаю, коли відбувся цей переломний момент, а може, його й не було. Я відчуваю себе - особливою. І я знаю точно, що я вже не повернуся. не перейду з російськомовним на язик. Не скажу тихенько: здрастє, дякую... Скажу голосно, як я зараз і роблю скрізь: Доброго дня! І все, буксувати нікуди. Та я то, в принципі, вже майже в кінці шляху. Я знаю - я це зробила, сорі за пафос. Це мій єдиний свідомий вчинок за все життя, і я пишаюся ним.
*кланяється, йде*

[optimist]

Бразилець

[Feral Cat]