Ексклюзивне інтерв’ю з Головою Донецької військово-цивільної адміністрації Павлом Жебрівським.
Української влади на Донбасі не було ніколи
— Павле Івановичу, ви — людина центрально-українського менталітету. Тому у Вас повинна бути свіжа точка зору і своя відповідь на питання: чому Велика Україна і Донбас – це все ще дві планети з різними траєкторіями?
— Нехай мене вибачають високопосадовці й люди, які були тут при владі, але реально української влади тут не було ніколи.
Були спочатку комуністи, потім бандити, а потім олігархи. От вони і формували тутешню ментальність.
Специфіка Донбасу — це велетенські трудові колективи, чого нема ані в центральній, ані в західній Україні. Тому тут процвітає адміністративний ресурс власників. А оскільки людей треба тримати в покорі, вони, власники, випрацювали легенду – про якийсь окремий «донбаський люд».
Люд тут справді працьовитий, — я хочу побачити, чи багато людей захоче щодня спускатися в шахту, чи стояти біля мартену. Але десятиліттями їм розповідали, що вони якісь особливі, що вони годують всю Україну, що без них сонце не зійде. Тобто, створився міф про керуючу і направляючу роль гегемона, трудового класу. Хоча ці люди, насправді, абсолютно залежні від власника. Другий момент – тут процвітає тотальний патерналізм.
Людей, які хочуть починати свою власну справу – мізер.
Ось зараз проблема – що робити із шахтарськими містечками, шахти закриваються. Від людей потрібна хоч якась ініціатива… Потрібно бажання людей почати щось своє! А його, бажання, нема. Тому ми думаємо, де знаходити інвестора, який готовий тут створювати нові заводи, нові великі підприємства. Адже люди не готові працювати на себе. Тому й дрібний та середній бізнес тут в плачевному стані. І найголовніше – в них ніхто й ніколи не виховував почуття «свого», своєї власності.
Коли я говорю їм, що українець — це, по-суті, куркуль, в хорошому розумінні цього слова – вони дивляться на мене, як в тридцятих «гегемони» дивилися на «ворогів народу».
Я їм кажу: «куркуль – це власник». А вам немає чого втрачати, окрім власних ланцюгів.
І цей патерналізм дуже важко витравити із людей. Люди центральної і західної України вже достатньо наїздилися — я навіть не кажу про закордон, хоча б по Україні.
Тутешні ж люди в переважній своїй більшості ніколи в житті не виїздили за межі області.
Тому їм дається, що за кордоном Донецької області – якась прірва, провалля.
— Кінець світу.
— Так, кінець світу. І це все на фоні достатньо тісних зв’язків із Росією – родичі, заробітчани. Але заробітчани в основному працюють у Москві, а тому для них Москва – це вся Росія. Вони не хочуть думати про те, що за московською кільцевою дорогою – вже вовки виють.
Роки вдовбування якоїсь «вищості», «окремішності» від решти людей, котрі живуть у цій країні — одночасно при скотському ставленні до цих же людей — і сформувало цю «донецьку» ментальність.
Але хочу сказати — якщо ці люди побачать якісь реальні зрушення, вони будуть здатні на трансформації набагато швидше, ніж мешканці, приміром, центральної України.
От я тут більше року – п’ять місяців воював, 9 місяців працюю (з серпня 2014 по січень 2015 Жебрівський служив добровольцем у Новоград-Волинському 54-му окремому розвідувальному батальйоні — МИР). Але це робота не одного року. Тут необхідна системна робота. А із цим велика проблема.
— В чому?
— Керівник області, звісно, має задавати темпоритм. Але цього дуже мало. Має бути команда. Фахова. Патріотизм – необхідна, але недостатня умова успіху.
Позиція «я патріот, а тому маю зайняти високу посаду, навіть не маючи достатньої кваліфікації» — для мене неприйнятна.
Один хлопчик хотів зайняти посаду начальника управління з інформаційної політики. До цього працював в одному з міст області фрілансером. Я йому кажу: «Може, спробуєш хоча б місяць-два попрацювати заступником? І я подивлюся, чого ти вартий» А він каже: «Ні, я так не хочу, я ж патріот!»
Розумієте, тут українців, патріотів, гнобили, принижували. А зараз в них – велика жадоба помсти. І це велика проблема.
От подивіться — якомусь меру «блямбу» ворога приліпили. І все. Що б він не робив, як би не намагався довести зворотне – все одно він назавжди буде «сепаратистом» і «негідником». Я їм кажу – ну, по-перше, я зняти мера не можу, бо він обирається, а, по-друге, а хто прийде на його місце? Назвіть мені кандидатуру. Мені відповідають: «Нема. Але цей – негідник».
Ну давайте я зараз посварюся з усіма міськими головами, перестану з ними спілкуватися.
А як я буду управляти цією територією? Так, є партнери. Але є й багато й «попутчиків». І я мушу з ними працювати. Колись почув хорошу фразу: «Бережіть розумних людей, їх дуже мало». Навіть якщо розумні люди колись працювали проти вас, але зараз вони готові виконувати вашу програму дій — забудьте, що вони говорили раніше.
— Ви готові пробачати?
— Я не готовий пробачати кров на руках. Не готовий пробачати мародерство. Не готовий пробачати хамство – навіть з боку тих, хто сьогодні під патріотичними прапорами… А таких багато. Вони чомусь копіюють «папєрєдніков». От приходить до влади начебто патріот. Але іншої моделі управління, яка існувала тут усі ці роки – він не знає. Отут проблема. У мене є дуже невелика кількість однодумців, партнерів. Але з кожним днем стає все більше «попутчиків», які, імовірно, колись теж стануть моїми партнерами.
Жебрівський
Фото: Володимира Лермонтова
— А ви не боїтесь, що ці «попутчики» тримають ножа за пазухою?
— Я знаю, що багато з них того ножа тримає…
— Але як ви можете працювати таких умовах?
— Дуже просто. Є певна програма дій. І мій єдиний критерій – готові вони чи ні цю програму реалізовувати. Бо інших нема, насправді.
Я частково попривозив людей із Києва, Львова, вони зі мною працюють, це мої однодумці, партнери і друзі.
— Який відсоток таких людей у вашій команді?
— Нуль цілих одна десята (сміється). Є місцеві, які теж поступово стають моїми партнерами. Наприклад, є директори департаментів – суперпрофесіонали, вони виїхали звідти, вони не погодилися співпрацювати з «тими». І є «попутчики».
Є, звичайно. Інша модель — «двадцятип`ятитисячників» (близько 25 000 робітників були мобілізовані в 1929 р. більшовиками для праці на селі під час колективізації в СРСР; очолювали колгоспи, сільради, машинно-тракторні станції та ін. – МИР). Це коли вчителі, лікарі, керівники підрозділів приїздять сюди з центральної України, стають і започатковують зовсім іншу парадигму управління і людських стосунків.
— Ви не підтримуєте таку модель?
— Та я б залюбки! Тільки це нереально. Я до Арсенія Петровича звертався: «Збільш зарплату для людей удвічі!», показав звідки брати фінанси. В держбюджеті на минулий рік було закладено фінансування тимчасово окупованих територій. І я казав: «Давай візьмемо із тих грошей! Перекинемо сюди цей ресурс. У тебе не буде дефіциту бюджету. А я зможу залучити людей до роботи…» Ні! Треба, щоб рівні умови були і для Житомирської, і для Донецької областей. Я йому кажу: «Я, звісно дуже люблю свою рідну Житомирщину, але як мені вчителям у Мар`їнці, які щодня під обстрілами, сказати що у них рівні можливості з житомирськими вчителями? Вони в підвалах ночують, а зранку ідуть дітей вчити…
— Чому таке ставлення в Києві до регіону, як думаєте?
— Думаю, в Києві дуже мало людей, які справді розуміють, що Донеччина трохи не така, як Житомирщина.
— Як це? Ось ми це з вами розуміємо? І в Києві не ідіоти працюють.
— Я взагалі вважаю, що на кожному документі, який іде в центр із Донецької і Луганської областей, має стояти позначка «блискавка».
— Це логічно.
— Але без «чарівного пенделя» нічого не виходить. Хтось обов’язково – або я, або мої зами — мають їхати до Києва і «проштовхувати» будь-яке питання.
— Ви можете пояснити таку логіку дій Києва?
— Знаєте, вони просто не хочуть цього всього помічати… Звичайно, зараз у Арсенія проблеми, але я не мовчав і раніше.
Ну хоча б раз мені прем’єр-міністр передзвонив і запитав: «Павле, а яка там в тебе ситуація на Донеччині?»
— Не дзвонив?
— Коли тільки мене призначили, відбулися у нас дві зустрічі. Після цього – все. Тижнями він може не брати від мене слухавки. Тобто, я секретарці даю завдання і вона щодня, тричі в день, телефонувала в приймальню прем’єра. Із президентом – максимум три дні, і зустріч відбувається.
— Але не президент розподіляє державні кошти.
— Абсолютно. Коли я сюди прийшов, то відразу віднайшов фінансовий ресурс, 2,4 млрд грн. Є підприємства, які працюють там, але перереєструвалися тут. Загальнодержавні податки, ПДВ вони сплачують у державний бюджет. А ПДФО (прибутковий податок) вони платять на рахунки тамтешніх міст (Донецьк, Торез, Єнакієво), які теж перереєстровані в Україні. На перше вересня минулого року там накопичилося 2,4 млрд. Ми підготували законопроект, який дозволяє перекинути ці гроші на місцеві інфраструктурні проекти. Попросили депутатів, вони внесли, дякувати Богу, проголосували, все супер. Але, ці 2,4 мільярди так і бовтаються на рахунках, як… щось в ополонці. І я не можу їх використовувати. Мені потрібен іще один закон – про внесення змін до закону про бюджет. А потім Кабмін ще порядок виділення цих коштів має затвердити – і тільки після цього я зможу це зробити.
— Можна я тезисно оформлю ваш посил? Інфраструктура області, м’яко кажучи, не в найкращому стані, однак грошей на її відновлення ви отримати не можете?
— Маємо, що маємо… Але на перше червня цього року на рахунках знову накопичиться мільярд, який я знову можу використати ефективно.
— Вчора, по приїзду в Краматорськ, я випадково розговорилася з однією жінкою. Вона сказала: «Мы все равно хотим быть в Украине». Чому «все равно»? Ви ж і так в Україні? «Нет, — каже — Донецкую і Луганскую область Киев «щимит»…
— Це неправа. «Щемили» їх «папєрєднікі».
Інфраструктура області знищена не війною.
Вірніше, війною в області знищено 10%. Вибачте, але сюди ні чорта не вкладалося. Фінансовий ресурс вкладався в Донецьк. Ще трохи в Харцизьк, бо звідти Бойко, трохи в Єнакієве, бо звідти Янукович, трішки в Макіївку, бо там був Джарти, і трішечки – через Клюєва в Бахмут. Все.
Жебрівський
Фото: Володимира Лермонтова
Коли я говорю мерам міст – я тобі виділяю 50 чи 100 мільйонів на інфраструктуру, підготуй мені список першочергових завдань – вони навіть не розуміють, як ці гроші використовувати. Я вчу їх визначати больові точки, куди рухатися, як рухатися. А вони ніколи не мали фінансового ресурсу.
Щось там у місцевому бюджеті було – от вони його і «пиляли» потроху.
Але вони не навчені розпоряджатися фінансами! Так, на «передку» — Мар`їнка, Красногорівка, Піски, Широкино, Бердянське, Опитне, Жованка – це жахіття, там все треба розібрати і відбудовувати по новій, бо відновленню не підлягає.
Але з Гранітного в Мирне (30 кілометрів) я їхав 1,5 години. Там просто напрямок, а не дороги. А там танки не їздили. І ніхто не стріляв.
Директор РРТ не був у мене жодного разу. От вам й інформаційна політика
— Але ж вони гіркими сльозам плачуть за «папєрєднікамі»…
— По-різному. А ви хочете, щоб отак (клацає пальцями) було? Так не буває.
А що – власники підприємств теж усі раптом стали національно свідомими патріотами? І питання не тільки до Рената Ахметова. Так, звісно, вони триколори не вивішували. Але по духу вони лишилися такими.
В заводських газетах пишуть – в зв’язку із розірванням стосунків із Росією, ми втратили 50% замовлень. З одного боку – в сепаратизмі не звинуватиш. А з іншого боку – 10 тисяч людей читають цю газету.
Або поїхав в Жованку, зустрівся людьми. Кажу їм, що РашаТБ навіює їм всяку дурню. А вони мені відповідають – а навіщо нам РашаТБ? Ми дивимося українські канали, нам вистачає — в парламенті б’ються, щось таке верзуть, що на голову не налазить, інтелект на рівні плінтуса. В Кабміні – одні корупціонери, злодії й ідіоти. На президента що попало несуть. На кого нам рівнятися?
Розумієте, що б ми не говорили – мають бути якісь маяки. Не все про чорнуху говорити, має бути якийсь позитив.
— Мінстець недопрацьовує?
— А як можна нав’язати «плюсам», «Україні», ICTV — яку інформаційну політику вести?
Звичайно, необхідно докорінно переформатовувати Перший національний. Думаю, це єдиний канал, де Мінстець справді має всі права і обов’язки це зробити.
Бо рівень Першого національного – його в якомусь глухому селі дивляться, та й то – якщо інші канали не приймають.
— А що дивитися, коли о сьомій годині вечора там транслюють науково-документальні фільми 1978 року.
— Абсолютно. Але ж має бути якась інформаційна політика в державі. Ось на прикладі нашої області, подивіться. Відбудували в Слов`янську під’їзд в обстріляному терористами житловому домі, квартири з євроремонтом, утеплені. Разом з ПРОООН відкрили в Білозерську дитячий садок для дітей з особливими потребами. В Краматорську відкрили шикарний Центр позашкільної освіти. Відкрили в Красногорівці нову ЛЕП (лінію електропередавання – МИР), перенесли на 3,6 кілометра від лінії обстрілу, там місяцями не було світла. Відкрили в Павлополі міст. Вояки місток поставили, а ми вже до ладу доводили, під’їзди облаштували. Тобто, при всіх наших бідах за цей тиждень ми відкрили чотири нові об’єкти — і ніхто ні гу-гу…
Скажіть, що тутешні люди будуть думати про нову владу, коли вони не мають поняття, чим та влада займається, які результати її діяльності?
Та про це треба кричати! Щоб люди отут бачили, що, насправді, Україна дбає про них! Україна їх любить! Зате, коли я кажу, що на «передок» їду — у мене черга із бажаючих журналістів. Показувати руйнації, вбивства – вони готові, це, мовляв, затребуване суспільством.
Або мою перепалку з Міхо показали по повній програмі.
Фото: Лермонтова
Фото: Володимира Лермонтова
А те, що ми робимо — їм нецікаво.
А мені це болить…
На телевежу на горі Карачун – насправді, треба мільйони два, ну три… Максимум. Аналогічні вежі є в Тернополі і в Кіровограді. Їх треба просто пофарбувати і встановити. Американці дали передавачі. Мені заборонено фінансувати, бо, згідно з бюджетним кодексом, це буде нецільове використання бюджетних ресурсів. Тільки РРТ (Концерн радіомовлення,
радіозв’язку та телебачення, державна служба спеціального зв’язку та захисту інформації України — МИР) має право фінансувати відновлення телевізійного сигналу. Обіцяють в травні місяці відновити.
— Якось не поспішають.
— А їм по цимбалам, вибачте. У мене вже всі посли тут були. Японець вже двічі був, Пайєтт двічі (Джеффрі Пайєтт — Надзвичайний і повноважний посол США в Україні).
Міністр закордонних справ Нідерландів приїздив. Директор РРТ не був у мене жодного разу. От вам й інформаційна політка.
І так у всьому. Міст в Семенівці не на моєму балансі. Якби був на моєму, вже давно б відносили, я вам гарантую, я би знайшов у своєму бюджеті 60 мільйонів. Але він на балансі Укравтодору.
— Слухайте, але ж це все і називається «державна політика»…
— Так, це називається «державна політика».
— Таке враження, що у Києві вже давно змирилися із тим, що ця територія рано чи пізно відійде Росії.
— Та я вам скажу, що таке ж відношення до всіх регіонів, без винятку…
— Тоді про які європейські перспективи ми говоримо?
— Є перспективи! Не дочекаються! Ми все проб’ємо – мінімум 6 мільярдів гривень в інфраструктуру Донеччини я в цьому році вкладу!
Інакше – якого біса я сюди приїхав…
Я вам більше скажу. В Києві формувався трастовий фонд по відновленню Донеччини. Ми заручилися довірою іноземних партнерів і, скоріше за все, трастовий фонд буде тут.
Вже є попередні домовленості з Нью-Йорком, Янтомас Хімстра (Директор Програми розвитку ООН в Україні – МИР) провів попередні переговори. Думаю більш чітка інформація з’явиться за тижні два-три. Зараз мій заступник займається підготовкою відповідної документації.
Європейців ХХ сторіччя нічому не навчило. Вони просто хочуть заробляти гроші
— Я знаю, що ви категорично проти тутешніх виборів. Що тоді, зміна «мінського формату»?
— Французький фермер і німецький бюргер зацікавлені лише у зискові. Їх нічого не навчило ХХ сторіччя. Вони просто хочуть заробляти гроші.
— Саме Франція і Німеччина наголошують на проведенні виборів на окупованих територіях вже в червні поточного року.
— Вони, як діти, хочуть заплющити очі і думати що вони сховалися. Але ж вони не діти… Вони просто ідуть шляхом найменшого супротиву. Я спілкувався із послом Франції в Україні, я говорив їй, що вибори — це відкладений конфлікт. Я не розумію, як Штайнмайєр (Франк Штайнмаєр — Міністр закордонних справ, віце-канцлер Німеччини. Наголошує на необхідності проведення виборів на тимчасово окупованих територіях України — МИР) говорить такі речі, бачачи, як бандюки там ходять із гранатами в кишенях. Як проводити вибори?
......
Далі тут
Источник материала: Медиа Инфо Ресурс - МИР - Павло Жебрівський: Ми десятиліттями не помічали штреки, забиті тілами. Тепер розплачуємось
http://iamir.info/pavlo-zhebrivskij-mi-desyatilittyami-ne-pomichali-shtreki-zabiti-tilami-teper-rozplachuyemos/#ixzz42bpEXIjq
