Глибокою символікою сповнені слова прощання засудженого до концтабору поета з рідним краєм: «Прощай, Україно, моя Україно, чужа Україно, навіки прощай!».
Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду – падь.
Ще сонце високе, ще небо глибоке,
ще серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки
і щось тебе кличе, і щось тебе зве.
Бо вже відслонився безокрай чужинний
І в жалощах никне зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.
Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду прірва. І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ще ти не воїн і ще ти не муж.
Гудуть пароплави, ревуть паровози,
і аероплани видовжують слід.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
Бо вже відслонився безокрай чужинний
І в жалощах никне зелений розмай.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.
***
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
Василь Стус