Під впливом книги Д. Аджемоглу, Дж.Робінсона "Чому нації зазнають поразки" вирішив загуглити "інституціоналізм" і з'ясувалось, що цій "новітній" течії в соціально-економічній теорії вже понад 100 років. В тому вигляді, в якому ця економічна теорія перебуває зараз, - у формі НЕОінституціоналізму,- вона перебуває вже з 50-х років, а в "класичному" вигляді- просто інституціалізм, або інституціалізм класичний- з 1899 року ( коли Торстейном Вебленом було видано монографію «Теорія бездіяльного класу»). Спершу це був маргінес економічної теорії, з недавніх пір, після появи нео-і. це стало мейнстрімом ( тобто саме з тих от 50-60 років минулого сторіччя ). Цитую укрвікі:
*************************************************************************************
Виникнення інституціоналізму обумовлено такими факторами:
-трансформаційними зрушеннями в ринковій системі під впливом монополізації та корпоратизації економіки та проявами ринкової нестабільності — ознаками циклічності, проблемою зайнятості тощо;
-наявністю соціальних суперечностей та посиленням впливу масових суспільних організацій та рухів (робітничого, профспілкового);
-неспроможністю неокласичної доктрини підтримувати думку про самодостатність конкурентного ринку, його цілком автоматичне ефективне регулювання та невтручання держави;
-потребою суспільного контролю над ринковим механізмом та демократичного реформування суспільних відносин.
Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав у себе найкращі теоретико-методологічні дослідження кон'юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини (для дослідження проблем «соціальної психології» суспільства). До інших напрямів, які справили вагомий вплив на формування інституціоналізму можна віднести ліберальний реформізм Дж. С. Мілля, філософію прагматизму Ч. Пірса, Дж. Дьюї.
З 50—60-х pp. XX ст. в межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук — філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологічний напрям, що виник на початку XX ст. вважається «старим» інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Подальший розвиток інституціоналізму слід перш за все пов'язувати із зміною методологічної бази. Якщо «старий інституціоналізм» використовує методологію холізму (за ним поведінка та інтереси індивідів пояснюються через характеристику інститутів, які визначають їх взаємодію, тобто «інститути первинні, індивіди вторинні»), то неоінституціоналізм увібрав у себе класичну методологію індивідуалізму — пояснення інститутів через потребу індивідів в існуванні певних рамок, які структурують їх взаємодію в різних сферах, тобто — «індивіди первинні, інститути вторинні». Засновником даного напрямку вважають Рональда Коуза. Така зміна в методологічному підході дала йому зокрема змогу розробити свої теорії прав власності, теорію трансакційних витрати, теорію фірми. Якщо «старі» інституціоналісти залишилися аутсайдерами світової спільності вчених-економістів, то неоінституціоналісти змогли стати фаворитами. У списку Нобелівських лауреатів з економіки вісім лауреатів так чи інакше належать саме до неоінституціонального напряму.
************************************************************************************
Тобто практично всі останні лауреати Нобелевської з економіки є представниками цієї школи, як і в недалекому майбутньому Д.Аджемоглу, якого називають самими молодим кандидатом у нобелевські лауреати
Трясця, але якщо в 90-х роках нашим партійним бонзам було все відомо, то ніякого польського, чеського, словацького, естонського, японського, китайського дива немає- вони просто робили свою справу в рамках цієї теорії... На відміну від наших державницьких мужів ...
