Здравствуйте.
— Добридень.
— Можно узнать номер вашей комнаты?
— П'ятсот вісім.
Пауза, ледь напружена.
— Пятьсот восемь?
— Так!
У моєму різкуватому «Так!» уже, напевно, вчувається легке роздратування. Чорт забирай, я в Києві чи де.
Я в Києві. Я прийшов на сніданок у готелі, де зупинився.
— Приятного аппетита, — каже мені готельний офіціант, який, здається, щойно мав проблему зі зрозумінням числівника «вісім».
На вигляд він якраз такий собі ровесник незалежності: йому плюс мінус двадцять п'ять. І він у жодному разі не міг навчатись у школі за тих леґендарних часів, коли для звільнення учня від уроків української вистачало заяви батьків на ім'я директора. Ні, до школи він ходив у значно пізніші часи. Коли українська вже, так би мовити, на повну силу розкошувала своїм винятковим державним статусом. На жаль, це не сильно їй допомогло. Ровесники незалежності досі мають проблеми з її розумінням.
Київ – столиця незалежної України. Цим реченням я не збираюся вас дивувати. Я взагалі цього речення не вживав би, якби не мовний контекст. Отож даруйте нагадування очевидного. Але саме як столиця, себто як адміністративний центр країни, Київ є досить показовим полем для досліджень. Наприклад, щодо мовних процесів, такої собі лінґво-соціології.
Київ не просто так столиця. Він ще й соціально-економічний монстр (принаймні за внутрішніми українськими мірками), що притягує мешканців фактично всіх реґіонів країни – робочими місцями, вишами, перспективами, зарплатнею, очікуваннями, ілюзіями. До того ж і географічно він розташовується так, що однаково досяжний як для тих, котрі з Ужгорода чи Львова, так і для тих, котрі з Харкова й (перепрошую за нагадування) Донецька. В цьому сенсі Київ – дозволю собі заяложену геометафору – справжнісіньке «місто між Сходом і Заходом». Ця обставина може передбачати всілякого штибу змішування, взаємні впливи й дифузії – зокрема й мовні. Теоретично саме в Києві мали б відбуватись якісь унікальні процеси становлення сучасної української мови, розширення її ареалу, вторгнення до таких (сказав би Бруно Шульц) реєстрів буття, де вона ніколи раніше не бувала.
Тим часом протягом ось уже чверті сторіччя спостерігається певна стаґнація. Іншими словами, в Києві стабільно зберігається загальне російськомовне тло. Ще не так давно хтось із політологів характеризував це таким чином, що Київ розмовляє, як Донецьк, а голосує, як Львів. Частка правди в цьому перебільшенні таки є. І навіть якщо припустити феномен цілковитої двомовності на індивідуальному рівні (одна й та ж особа безпроблемно спілкується обома мовами й жодній не надає переваги), то й ця двомовність виглядатиме радше як російсько-українська, а не навпаки.
Проте особисто я вже тричі бував свідком раптових піднесень (чи по-галицькому – «зривів») української. Зрозуміло, що всі три рази це було зумовлено дуже конкретною політичною ситуацією. Неважко здогадатися, про які ситуації йдеться.
Перша – це 1989–91 роки, початок масових незалежницьких рухів і рушень та формальне здобуття незалежності, особливо перші місяці після московського путчу. Друга – 2004 рік, Майдан і Помаранчева революція. Третя – Євромайдан і початок війни з Росією.
Звичайно, в усіх трьох ситуаціях російська не зникала, її присутність була завжди відчутною. Однак відчутним було й те, що на якийсь нетривалий період української в Києві стає більше. Й це аж ніяк не коштом якихось «западенців», котрі зазвичай наводнюють столицю в буремні години. Ні, це випливало з органічної потреби самих киян всіляко підкреслювати свою українськість – і через мову також.
Щодо перших двох ситуацій, то з мого досвіду випливає фактично той самий сценарій. Перша стадія – тотальне піднесення й демонстративна любов до України, української мови в київському просторі робиться все більше, вам не тільки відповідають, але й звертаються до вас українською першими. Друга стадія – щось пішло не так, надії не виправдовуються, скепсис повертається на свої території, української меншає, але вам усе ще відповідають нею, якщо ви нею заговорите. Третя й остання – розчарування в усьому, колапс надій, «та все они одинаковые», українською вам уже не відповідають, хоч ви нею й звертаєтеся.
Київське мовне тло, таким чином, є доволі виразним лакмусом щодо того, як у цілому йдуть справи в державі та – що головніше – в суспільстві.
До всіх цих не надто наукових і надто спрощених узагальнень я йшов, поки давав собі раду з готельним сніданком. Найгірше було усвідомлювати, що й цього разу ми, здається, вже увійшли в безнадійну третю стадію. Доказом чому є, сам того не відаючи, й ось цей хлопчина-офіціант, який замість «вісім» воліє казати «восемь».
І все ж, коли він підійшов поприбирати з мого столу використані тарілки й почув моє «дякую», то дещо знічено відповів «будь ласка». Наступного ж ранку він не тільки першим привітався українською, але й побажав мені «приємного смаку».
Гаразд, подумалося мені. Самодіяльна мовна творчість і вільний переклад з «приятного аппетита» – чому б і ні. Хай буде навіть і «приємного смаку».
Головне, що третя стадія таки ще не почалася. І – страх подумати – може, вже й не почнеться?
09.09.2016
Ю.Андухович.
