Українська мова точно існувала вже в 11 століттіУкраїнська мова точно існувала вже в 11 столітті. Хоча, найімовірніше, вона ще на півтисячоліття старша. Але то припущення, а з 11 століття - факти.
Стіни Софії Київської дозволяють бачити на одному й тому ж матеріалі, як змінювалася наша мова упродовж останнього тисячоліття. Як виявляється, змінилася вона незначно, суттєво менше, ніж за той же час французька чи англійська мови.
За часів Київської Русі в літературі використовувалася церковнослов‘янська мова Кирила і Мефодія, що є діалектом болгарської. Натомість, українська мова була присутня в законодавчих збірках, князівських грамотах та в побутових написах.
Серед останніх були й чимало графіті Софії Київської. Чимало з них давно визнані наукою, введені в науковий обіг видатним вченим полтавчанином
Сергієм Висоцьким.
Отже, що ми бачимо
у графіті Софії Київської?
По-перше, закінчення (ові-, єві-) в іменах буквально в сотнях графіті: "Господи помози рабу своєму Ставърови", "Господи помози рабу своєму Борисови владьдцу", "Георгиеви и мечнику княжу Васильви", "Господи помози рабо поп своим Павлоу, Семенови, Кузови, Фомѣ, Пеоновѣ", "Господи помози рабу своєму Безуєві Івану отроку Добинича і Марієві (від чоловічого імені Марій) с ним", а також "Лазореви", "Григореви", "Григорієви", "Гаврилови", "Семенови", "Павълови", "Фсыпорови", "Даниловы", "Данилови", "Гнатови", "Федорови", "Феодорови", "Оугринови", "Василеви" тощо.
Характерне для української мови чергування "к" і "ц", "к" і "ч": "Господи помози Луцѣ владичину дияку".
Нагадаю, за часів Київської Русі церковнослов’янське "ѣ" читалося як українське "і". Наявні в "Слові о полку Ігоревім", а також у численних літописах різнонаписання на кшталт "дѣвицею – дивицею" свідчать про те, що ѣ у "Слові о полку Ігоревім" вимовляється як "і", "и".
В російській мові церковнослов’янське "ѣ" здебільшого трансформувалося в "е". Однак навіть у російській мові в коренях деяких слів, наприклад, у таких як "сидеть" – від церковнослов’янського сѣдѣти, "повелитель" – від повелѣти, "свидетель" – від вѣдѣти, дотепер збереглася споконвічна вимова.
Характерне для української мови заміна "ф" на "хв": "Сподоби мя грішнаго отче Хведа не поби сноуа зъ черньцями".
Характерні для української мови прізвища: "Іоан Сліпко", "інока Спысовича", "Иван Хоудый", "Жадько", "Неженович", "Янчин".
Чітка "ы" відповідно з правилами української фонетики: "роусьскый князь благый", "русьскыи кънягыни", "великый", "Всеволожа княгыня", "послухы" (свідки).
Кличний відмінок, властивий українській мові: "Святый Пантелѣмоне", "О горе тобѣ Андрониче охъ тобѣ небоже".
Українське закінчення дієслів "-ити", "-іти": "Бо суть ісъподоб поулучити млсть от тебе",
українське закінчення "у" в родовому відмінку однини чоловічого роду: "Аврам отмолися з того спору".
Властиве українській мові м'яке "ц" наприкінці слів: "чернця", "помилуй Валерця", "поможи Архипцю".
Типово українські фрази: "Никон псал въ неділу посередь съпаса","Господи помози рабу своєму Ігнатеви на пръзъвище ми има Саєтат", "Отпил крзу би ту коли" (автор графіті кається, що пропив у Києві корзно – плащ), "Попаше Коузьма порося" (автор кається, що їв у піст свинину), "мати не хотячи дѣтичя бѣжя гет".
Останню фразу в книзі Висоцького переклали так: "Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…". А українського перекладу не потрібно.
Характерні для української мови імена: "Михалко", "Стипъко", "Гнат" поряд з "Ігнат", зрештою "Володимиръ" при згадці про смерть Володимира Мономаха, на тому ж стовпі храму, де є згадка про поховання його батька Всеволода.
Цікаво, що стародавні написи допомагають нам вивчати українську мову, а українська мова допомагає вченим вивчати стародавні написи.
Наприклад, на Софії Київської є повідомлення про купівлю "княгинею Всеволодовою" "Боянової землі" за 700 гривень "драницями": "А передъ тими послухы купи землю княгыни Бояню всю и вдала на неи семѣдесят гривѣнь соболии а в том драниць семѣсту гривѣнь".
Яких тільки гіпотез не висловлювали російські вчені щодо того, що таке "драниці", доки не згадали українську мову. Плату було внесено шкірками соболів, "драницями", десятина з якої пішла на Софію.
Мова графіті за своєю суттю є архаїчною українською, з домішком церковнослов‘янізмів, та, подекуди, грецизмів. Усе це XI-XIV століття. До речі, простий народ навряд чи широко використовував навіть ці обмежені іноземні вкраплення.
– Дослідження графіті показали, що в Києві розмовляли тією мовою, яку філологи називають "староукраїнською", – розповідає
В'ячеслав Корнієнко. – Вона трохи відрізняється від сучасної української. Але в цілому були подібні словоформи, відмінювання слів і побудова речень.
Більшість написів виконані церковнослов'янською.
Але до цієї мови, яка є штучною для більшості людей того часу, починають потрапляти елементи розмовної мови оточуючого середовища.
Поступово вони починають домінувати, і у 14 столітті староукраїнська по суті повністю розчиняє в собі церковнослов'янську.
Серце України, або Як Софійський собор став головним храмом країни
