Взагалі у Штатах бідність – це автоматична відсутність освіти; це трохи не так, як було в Союзі, де існував голодний, але добре освічений клас інтелігенції (це відповідь для тих, хто щиро не розуміє, чому ж людина не витягає сама себе, як Мюнхгаузен, з болота за комір?) Пояснення просте – бідність і неосвіченість утворюють замкнуте коло, а важка некваліфікована праця – це ще, крім усього іншого, і вигорання. На цьому місці доречно ще раз згадати Франца Фанона: невипадково одним із найважливіших чорних мислителів виявився саме психіатр. Він якраз працював із цим комплексом зневіри, роздвоєння і тиску на психіку.
На завершення запрошую читачів у штат Джорджія, цей оспіваний у «Віднесених вітром» добрий старий Південь, де всі чоловіки – галантні, а всі дами – прекрасні. Я переїхала у місто Афіни, Джорджія, у 2008 році – вчитися. Це містечко – досить несподіваний конгломерат на мапі Сполучених Штатів. Розташоване у самому серці штату, години так за дві від мегаполісу – Атланти (дехто скаже – півтори, але це хіба що у випадку прибуття інопланетян, коли корків уже не буде, а дороги іще залишаться), Афіни одночасно є університетським містечком (а це означає – доволі замкненою структурою) і музичною столицею Півдня, ну або бодай столицею інді-року. Це звідси походить знаменитий R.E.M., і Майкл Стайп (Michael Stipe), подейкують, досі живе переважно в Афінах; за чутками, він викупив пів вулиці будинків і має якусь хитру систему, щоб ніхто не здогадався, у котрому з них він власне і мешкає. Крім цього, Афіни, як усі такі містечка у Джорджії, є ще й локусом протистояння білих і чорних. Представників інших рас тут майже немає (наприклад, мексиканців або китайської діаспори), тому нап’яття між полюсами відчувається гостріше. У мою першу афінську осінь мене вразило різнокольорове листя на деревах; це не були звичні п’ятдесят відтінків жовтого, а достеменне, дике різнокольоров’я – ледве чи не весь спектр, від зеленавого і пурпурового до жовтого, від яскраво-червоного – до брунатного і бордового. Дерева цвіли, мов палали пристрастю. Не знаю, чи правда те, що мені пояснили з цього приводу, а я сама не дуже знаюся на народному господарстві, але начебто ці кольори – наслідок отруєння ґрунтів певними добривами через постійне вирощування бавовни. Якщо це і не є правдою, то символічно все одно доречно – спалахи, наче якісь екзистенційні сигнальні вогні: обережно, тут небезпечно.
Афіни, як і загалом весь американський схід, крім Флориди, забудовували англійці, або принаймні задавали тон, а тому містечка тут акуратні, з будинками з червоної цегли, кам’яними двориками і духом, так би мовити, порядку. У цей порядок сяк-так вписуються будинки чисто південної архітектури – високі, білі, з колонами і широчезними верандами, як декорації із «Форреста Гампа». Це будинки, як уже можна здогадатися, плантаторів, ну і пізніші імітації стилю. В Афінах довжелезна вулиця Міледж була вся забудована такими. Миля чи дві ошатних білих веранд належала так званим «братствам» і «сестринствам» , званим ще «грецькими» асоціаціями; на позначення інституції використовують грецький алфавіт, дельта-лямбда-тета чи щось подібне. Пояснити суть цих «братств» і «сестринств» досить важко. Переважно це нетворкінг, вибудовування соціальних зв’язків із людьми свого класу (не вірте, що США – безкласове суспільство), і студенти, які там селяться, з багатих родин. Також важливу роль відіграє бажання бути «популярним». У цих закладах часто процвітає культура сексуального насильства і булінгу (перше переважно у чоловічих). Є, звісно, уже і такі «братства» і «сестринства», в яких приймають і чорних, але переважно це білі спільноти.
Одного разу студентка, якраз із такого «сестринства», відпросилася у мене з пари, тому що вона мала їхати додому в estate (маєток), бо цього вікенда вона буде debutante. До того моменту у мене були ілюзії, що я а) знаю англійську мову, б) тямлю в американській культурі. Я зателефонувала поінформованому другу і запитала, що це таке, і він дуже серйозно пояснив, що це вечір, на якому молоду дівчину представляють певному «своєму» колу, «світові»; це такий собі обряд ініціації. Дівчина повинна гарно виглядати, тобто пів вікенда іде на різні спа-процедури, на перукаря, тощо. Мій друг порадив дівчину негайно відпустити, бо це кульмінаційний момент її юності. Я нічого і нікого не засуджую, і ні з кого не сміюся – я лише наводжу цей приклад, щоб унаочнити той факт, що старий добрий Південь по-справжньому береже свої традиції – і цю, і менш невинні з них. Суспільство там розшароване на класи, про які ми маємо дуже туманне уявлення. А ми ж то думали, що часи Скарлет О’Гари давно минули!
Ще одна, з дозволу сказати, культурна інституція, яка збереглася у цілющій атмосфері маєтної Джорджії, це, звісно ж, Ку Клукс Клан. Ні, тут у мене немає особистих історій, і студенти не відпрошувалися, слава Богу, у мене з пар, аби взяти участь у рейді. У мене є лише кілька свідчень друзів, та і Клан у ті роки (2008-2010) сидів тихіше, ніж після приходу Трампа у 2016 році. Одначе один мій добрий знайомий змушений був втікати з Афін; він працював журналістом і перейшов дорогу одному, увага, поліцейському. Як виявилося, поліція і Клан мали тісні і добрі стосунки.
Мила безпосередність білих у Джорджії взагалі вражає. Це коли твій новий дуже приємний знайомий твого віку, у купі таких самих милих і приємних людей, сидячи на змаганнях з гімнастики, чемно дивиться на чорну гімнастку і так само чемно каже друзям – oh, and now the monkey, – тобто називає дівчину мавпочкою. Я запитую – це ти про кого? – а він дивиться на мене широко розплющеними очима і сміється. Всі інші теж. Ти що, кажу – дівчину так назвав? – І я розумію, що в них кругова порука. Я навіть не можу їх присоромити, бо я чужинка у чужій країні, і «естейту» в мене нема. (Це щоб наші білі розуміли – сама тільки ваша раса для південних расистів важить не аж так багато, якщо вона не підперта належністю до певного соціального класу і впливового, бажано «південного», роду – такі речі допомагають бачити расизм не як простеньку систему «чорний-білий», а як складну ієрархічну структуру).
У Джорджії в мене було дуже мало студентів-афроамериканців, і це було дуже сумно. Для порівняння, в університеті Південної Флориди, у місті Тампа, їх у мене було багато. Вони були дуже виразні, я багатьох пам’ятаю і зовні, і на ім’я, і як училися (хто викладав, як я, двадцять п’ять років, той знає, що це в принципі рідкість – імена можеш пам’ятати окремо від облич, обличчя – від оцінок, оцінки – від розмов на перерві).
Я не ідеалізую їх, вони бували всякими, але так чи інакше, це були люди з біографіями. Одна дівчинка за щось гаркнула на мене на уроці, я розгубилася; бувають такі моменти розгубленої педагогіки. А наступного дня вона (я пам’ятаю її ім’я, але не озвучую без її згоди) прийшла до мене в офіс і принесла повний телефон фотографій – хотіла показати мені, що це – її мама, це – тітка, це – кузинка, і вони всі вивчилися і здобули професії, і вона теж вивчиться і здобуде професію. І всі ці жінки були гарно вистроєні, на різних урочистих подіях, от закінчення школи, от чиєсь весілля. Вона показувала і показувала, we arе all professional, всі-всі жінки роду, і всі підтримуємо одна одну, наші бабусі не могли вчитися, а ми вчимося, от наші зачіски з вирівняним волоссям (це кар’єрний хід – так «біліше», отже, є шанси на успіх; «афро» сигналізує надто виразну самість, надто виразне буття-Іншою). Всі були дуже парадно вбрані, навіть якщо фото було просто з роботи, а не з події – і це звична річ, бо це ж не дівчатка із «сестринств», які можуть дозволити собі шорти. Чорна людина не може дозволити собі шортів, чорна людина мусить вдягатися аж занадто чепурно чи професійно, бо інакше подумають, що ти гангстер, волоцюга, лінивиця, злодій, нероба, пияк, наркоман, – та що завгодно. Може, ти той, у кого можна забрати життя. І от ця дівчина хотіла, щоб я знала, хто вона, без маєтків і спадків, але з підтримкою жінок свого роду і з могутньою амбіцією.
…У штаті Луїзіана, який славиться, і заслужено, Новим Орлеаном і джазом, є такі собі «вілли жахів», haunted houses, тобто будинки з привидами, як-от Плантація Мертлз (The Myrtlеs Plantation). Гостей поселяють у кімнати, в яких вночі чути дивні звуки – хтось плаче, якась дитина бавиться м’ячиком, хтось пересуває меблі і лається. Гості, сповнені солодкого жаху, діляться враженнями вранці, – очевидно, за сніданком, хоча я не впевнена, що там його подають, а читати про це мені важко. Тому що ці голоси – це раби, замордовані на віллі; про це, якщо я не помиляюся, розповідають рекламні буклети. Я не до того, що духи існують і що вілла і справді із привидами; радше до того, що хтось вирішив її такою описати. Зрештою, така плантація-розвага там не одна. Мене вразило свого часу, що афроамериканці, по суті, довгий час були позбавлені навіть місць-пам’яток, місць-меморіалів, саме існування яких було би символом гноблення і страждань, але і запорукою майбутнього, в якому таке не повториться. Місця пам’яті – це місця оплакування, місця горя, без проживання якого не настає зцілення. Виходило так, що в афроамериканців ці місця просто відібрали. Натомість плантації перетворили на туристичні розваги, де продовжують продавати біль і ганьбу. Очевидно, щось схоже задумувалося режисером Хржановським у стосунку до Бабиного Яру.
Myrtles Plantation, U.S, Photo: Bogdan Oporowski
За останні два десятиліття, втім, відкрилося багато музейних експозицій, які оповідають справжню історію афроамериканців, а у місті Мемфіс, тому самому, з якого Айда Б. Веллз, згадувана мною раніше, вивела свій народ, відкрили меморіал лінчувань. Зі стовпів звисають прямокутні металеві «труни», які розгойдуються і не сягають землі, як не сягають її і ноги лінчованого. На восьмистах «трунах» вибито імена більш ніж чотирьох тисяч людей, замордованих у південних штатах у період між 1877-1950 роками.
http://www.korydor.in.ua/ua/stories/ia-ne-mozhu-dykhaty-deiaki-zauvahy-do-protestiv-u-ssha.html?fbclid=IwAR2db2H_G0Z-eih4VpB137suhI_jqhYWF9f-cfMBJVsL8jGV7n5rh7Rl_lE