ЧОМУ НАЦІОНАЛІЗМ - БУРЖУАЗНИЙ? Лекція історика Олександра ПаліяЗАМІСТЬ ЧУЖИНЕЦЬКИХ ОЛІГАРХІВ - ПАТРІОТИ-ПІДПРИЄМЦІ?Фрагмент лекції Олександра Палія, автора книг "Історія Укрїни", "Ключ до істоії України", "Короткий курс історії України", "Збагнути Росію", "25 перемог України" та ін.:
"...Не дарма в СРСР український націоналізм називали буржуазним.
Іван Франко про національну буржуазію:
«Національний розвиток може лежати в тім, що[б] ми з-посеред своєї нації витворювали всі ті стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя, і не потребували зазнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду. Може бути, що визнаєте такі думки відступництвом від радикальної правовірності. То в такім разі я не є правовірний радикал. Я відчуваю себе насамперед русином (українцем), а потім радикалом».
Євген Чикаленко: «Аж тоді збудується українська державність, коли… витвориться своя буржуазія, якої у нас досі майже не було».
Юліан Бачинський, ідеолог українського націоналізму:
«Класичною формою новочасної продукції є велика капіталістична промисловість; представником його буржуазія. Класичною-ж формою держави капіталістичної, буржуазної, держава — національна. Сучасна національна ідея, в суті речей — ідея буржуазна. Буржуазія не може відректи ся своєї держави — потрібна вона їй і всередині країни і на зовні…».
Дмитро Донцов:
«Візьмімо економіку. Село виробляє продукти і сировину для міста, місто ті продукти сільської праці споживає і переробляє на своїх фабриках, на своїх машинах. А в тім царстві машин головною працею є праця організатора й адміністратора. Не ручна сила, лише мозок організатора тримає цілу ту машинерію вкупі. Він укладає план праці, ціни рук, сировини і ин. Він панує над сільським виробником. І знову таки, коли таке трапляється в однонаціональній державі, се прибирає форму звичайної конкуренції різних верств тої самої суспільности. Коли ж місто і село різнонаціональні, справа міняється: тоді цілу націю спихає чужа буржуазія до ролі одного (нижчого) соціяльного класу, тоді калічиться національний організм, тоді на тім організмі виростає експонент іншого народу, який всі багатства обертає на потреби чужої суспільности: на чужі церкви, на чужу колонізацію… Величезні богатства, які громадять у своїх руках Форди та инші капіталісти в Америці, обертаються на університети, лікарні, дослідні інститути та наукові експедиції, призначені для добра американського народу…»
Імперська Росія визискувала ресурси країни — через спотворення цін на українські товари, створення монопольних привілеїв московитам та іншим чужинцям, а також імперському бізнесу, множачи перешкоди українцям у своїй країні в бізнесі, кар’єрі й освіті (і це не рахуючи виведення з країни трудових ресурсів — мільйонів робочих рук).
Як наслідок, уже в 1820-х рр. серед купців і фабрикантів в Україні заледве 23 % були українцями.
За переписом 1897 в Східній, Центральній і Південній Україні з населення, яке жило за рахунок прибутків від капіталів, українців було 32,5 тис. (29,1 %), росіян – понад 43,1 (38,6 %), євреїв – понад 18,9 (17,6 %), поляків – 10 (9,0 %) тис. осіб.
Найбільші українські меценати 19-початку 20 століть.
Платон Симиренко - фінансував прижиттєве видання «Кобзаря» Т.Шевченка 1860 року. Протягом 40 років брати Симиренки передавали одну десяту своїх доходів на розбудову української культури. Свій маєток ціною близько 10 млн крб. Василь Симиренко передав на потреби української культури.
Богдан Ханенко - збирав безліч староржитностей, його колекція становить основу експозиції нинішнього Музею західного і східного мистецтва.
Василь Тарновський - фінансував українські картини Іллі Репіна, надавав для них збірки матеріалів, допомагав видавати твори Шевченка, облаштував могилу Тарсаса Шевченка.
Микола Терещенко - фінансував майже всі університети, гімназії і лікарня Києва.
Іван Харитоненко - фінансував майже всі харківські й сумські вищі навчальні заклади, гімназії й лікарні.
Іван Скоропадський (19 століття) - фінансував роботи українських художників, зокрема генія Миколу Ге.
На Галичині - митрополит Андрій Шептицький, фінансував школи, музеї, заснував Львівську богословську академію.
Олексій Алчевський - засновник міста Алчевська на Луганщині, ініціатор створення харківської «Громади», фінансував бібліотеки, школи в Сумах, пам’ятник Тарасові Шевченку в Харкові.
Олександр Кониський - заснував видавництво «Вік», заснував літературне товариство імені Тараса Шевченка у Львові.
Письменник, Михайло Старицький продав маєток, аби утримувати створений тоді "театр корифеїв"..."
