«Ми могли б втримати Іловайськ, якби була підмога» – боєць «Донбасу» Юрій Досяк
Львів’янин Юрій Досяк вийшов із Іловайська і 119 днів провів у полоні у сепаратистів
Львів’янин Юрій Досяк пройшов Майдан, а тільки-но почався збройний конфлікт на Донбасі, відразу прийшов у військкомат.
Але до війська його не взяли. Він пішов добровольцем у батальйон «Донбас».
Разом із побратимами вийшов з Іловайська. Але потрапив у полон. 119 днів боєць провів під наглядом бойовиків «ДНР» у Донецьку. Спогади Юрія Досяка – про те, що пережив, і чи могли події розвиватись по-іншому.
Коли почалась анексія Криму, я відчув, що не можу нічим займатись: ані роботою, ані іншими справами, бо думав лише про те, що діється в Україні, читав самі новини.
Не витримав і пішов в військкомат, щоб мене записали у список добровольців. Нічого з того, так я три рази ходив і мені все обіцяли.
А потім побачив звернення, що можна записатись і пройти вишкіл у батальйоні «Донбас». Я зрозумів, що там будуть люди воювати за Україну. Збрехав рідним, що прийшла повістка і поїхав записуватись у «Донбас».
Ми місяць проходили вишкіл у таборі. Звісно, що можна за місяць навчитись, але ми всі рвались на війну, боялись, що без нас вона закінчиться, що не встигнемо захистити Україну. Я тоді вперше бачив людей, які журились, що не придатні до служби.
Я брав участь у боях за Попасну, у Мар’їнці, при звільненні Іловайська, був під Лисичанськом.
Наше завдання в Іловайську було зачистити все місто, але нам не вистачало сил і техніки. Ми в бій їхали на шкільних автобусах – на «Богданах», «Ікарусах», мали один КАМАЗ.У нас не було ніякої важкої техніки. Тому, відповідно, ми не могли собі дати раду.
Там ще був із нами зведений підрозділ Збройних сил, вони мали бронетранспортери, але цього було недостатньо.
Нарешті ми закріпились у місті 10 серпня. Це був невдалий похід, коли четверо побратимів попали в засаду і загинули.
Другий раз поїхали у Старобешеве – і теж звідти чомусь повернулись. Третій раз вже зайшли і закріпились у школі, потихенько почали зачищати місто.
Це було 17 і 18 серпня, коли ми туди заходили. Ця школа, в якій ми були, розташовувалася на краю міста. На другий день ми вже пішли зачищати другу частину Іловайська. У приватному секторі треба було перевіряти всі підвали. А в багатоповерхівці було важче, там треба було скрізь заглянути і перевірити.
З нашого батальйону в Іловайську було близько 300 осіб, «Дніпро» – близько 60 людей, а ще був «Херсон» і військові Збройних сил.
Утворився трикутник – Іловайськ, Новопілля і Грабське.
Там стояла артилерія. Загалом тисяча чоловік.
У самому Іловайську нас було близько 400, а це не достатньо, щоб зачистити і контролювати велике місто.
Було таке, що ми брали блокпост, потім його віддавали назад, потім поступала команда повернутись, потім знову йшли.
Було не зрозуміло, що відбувається. Десь 21-22 серпня почали надходити звістки, що це все погано.
Кільце замкнулось
Те, що кільце замкнулося, ми зрозуміли 23 чи 24 серпня. Але там все по-іншому сприймалося. Мені дружина телефонувала і казала, що ми перебуваємо у кільці, а я їй – що ми знайшли картоплю і смажимо з тушківкою.
Там все по-іншому, і ти вирішуєш завдання по мірі їхнього виникнення. Якби ми там залишились, якби нам дали команду там закріпитись, взяти частину міста, окопатись, якби нам дали техніку, то нас би донині ніхто б звідти не витягнув.
Зрозуміло, що були б загиблі, але ми могли втримати частину міста. Звісно, що ми з полегшенням видихнули, коли нам сказали виходити, бо весь час велись постійні обстріли «градами».
Ворог знав, що ми перебуваємо у школі, нас два-три рази обстрілювали артилерією, віталися з нами «градами».
Якби ми виходили більш організовано, якби попереду пішла розвідка – а я розумію, що її там не було, – тобто якби ми виходили бойовим порядком, то вдалося б запобігти таким втратам, а також тому, що стільки людей потрапили в полон.
«Це нагадувало тир»
Нам дали команду виходити 28 серпня увечері.
Сказали, що ми виходимо зеленим коридором, що ніхто не стріляє. Ми не розуміли, як це буде: чи то росіяни нас виводитимуть, чи як. Ми між собою обговорювали, що попереду і позаду їхатиме, мабуть, російський БТР, а ми будемо між ними.
Десь зранку 29 серпня близько 6-ї години нам дали команду: «По машинах». Ми сіли в «Богдани» та «Ікаруси», у джипи, «Жигулі». Ми, звісно, зраділи, а у мене у цей ще й були уродини, подумав, що це подарунок.
Ми рухалися на звичайній легкій техніці. А росіяни окопались і три дні нас чекали, зайняли позиціїУ Грабському почала шикуватись колона і там почався мінометний обстріл.
Голосом «Мотороли» сказали: «Укропи, здавайтеся!» Тоді, хаотично розділившись на дві частини, колона рушила на прорив.
Ми доїздили до хутора Червоносільське, він розташований внизу, у ямі, хати по два боки, рухалися колоною, на звичайній легкій техніці.
А росіяни так окопались і три дні нас чекали, зайняли позиції.Це нагадувало тир, розстрілЦе були російські військові, я бачив військові квитки Псковської танкововї дивізії. Вони підтвердили, що належать до регулярної армії РосіїЦе нагадувало тир, розстріл. Вони не гребували нічим.
Перший заряд потрапив у КАМАЗ із пораненими, а на ньому був намальований «червоний хрест». Вони стріляли, щоб знищити велику кількість наших людей.
Мене врятувало те, що я їхав у кузові джипа, а це не було цікавою мішенню для великого снаряда. Тому ми лишилися живі.
Через 30 хвилин, коли бій почався, а окопатись нам було ніде, бо це було голе місце, колеса машин швидко пробивались, ми часто зупинялись, добрались до хат і звідти вели бій.
Відстрілювались і вивели три танки з ладу. Ми мали РПГ і автомати, але підбили 11 одиниць зброї ворога.
На цьому хуторі вели 30 годинний бій, по 4-5 годин без перерви, потім невелика пауза. З нами росіяни виходили на зв’язок. Це були російські військові, бо ми мали 10 їхніх полонених, і я бачив їхні військові квитки Псковської танкововї дивізії. Вони підтвердили, що належать до регулярної армії Росії.
«Чули, що добровольців «люблять» найбільше»
Ми відкинули варіант прориву, бо тоді треба було б покинути поранених
Росіяни почали виходити на зв’язок, щоб ми здавались.
Перед нами постав простий вибір. Адже у нас було близько 45 поранених, яким ми не могли надати медичної допомоги: в когось було майже 80 відсотків опіків, були відкриті переломи.
Людей не було на чому вивозити, тому ми відкинули варіант прориву, бо тоді треба було б покинути поранених.
Переговори вели по рації. З російської сторони їх проводив майор на псевдо «Ліса».
Я чув, що він казав, що вони нас не передадуть у полон «ДНР», а обміняють на наступний день, що поранених відправлять в госпіталь на українську сторону. Про поранених вони дотримали своє слово, єдину обіцянку, але виконали на наступний день і ще кілька людей встигли померти.Наші казали нам виходи зі зброєю, але ми самі про це теж знали, що без зброї був би нам кінець. Росіяни казали, щоб йшли без зброї. Була принципова відмінність між тими домовленостями.
30 серпня увечері ми потрапили в полон, нас завели на поле, на баштан, там ми добу ночували просто в полі.
Наступного дня розділили нас на підрозділи: батальйон «Донбас» – окремо, інші – окремо.
Ми тоді стали розуміти, що нас так просто увагою не обділять, чули, що добровольців «люблять» найбільше.
Все це невдовзі і підтвердилось: 31 пораненого віддали на українську сторону. Повели на обмін всі батальйони, крім нас. За нами приїхали сепаратисти, повезли нас у приміщення колишньої донецької СБУ, де я і провів 119 днів.Там був підвал, нас годували дуже погано: по 2 ложки каші зранку і ввечері, скибочка хліба. Я за місяць, за моїми підрахунками, схуднув на 15 кілограм.
Було постійне бажання їсти, пили воду з крану. Постійно велись допити. Особисто до мене тортури не застосовували, але частині не пощастило.
Особливо місцевим – тим, хто з Донецька. Побратима з Донецька били, у нього ноги не згинались, його били і далі кидали у підвал, без жодної медичної допомоги, ліків.
Десь через півтора місяця нас розділили.
Нас у підвалі було 100 осіб.
10 обміняли, 66 відправили в Іловайськ, щоб відновлювали місто, яке буцімто ми зруйнували. Говорили: якщо виправляться, то є шанс відпустити. А 25 осіб, у тому числі і я, залишили в підвалах СБУ, бо нас вважали схильними до саботажу.
Так виглядало, що не було розвідки, бо коли б була, то розстрілу не було б
Усе це, що було в Іловайську, виглядало одразу зрадою. Ми з побратимами обговорювали у деталях бої і вихід з Іловайська, відновлювали елементи бою. Так виглядало, що не було розвідки, бо коли б була, то розстрілу не було б. Розуміли, що щось не так, але інформації ніякої не мали.Мені видається – але це моя думка – що правильним було б рішення закріпитись в Іловайську, стягнути туди підрозділи всі, які там могли бути, і зайняти пожежне депо, багатоповерхівки, там була вода, можна було їжу знайти і ми могли б триматись, нас би не вибили звідти.
Періодично приходило підкріплення, але якось повідомили, що відіслали до нас батальйон, а насправді прийшли два взводи «Дніпро», а це 60 чоловік. Говорили одне, а насправді було інше.
26 грудня мене звільнили під час великого обміну полоненими. Нас 14 осіб із 25 вишикували на подвір’ї колишньої будівлі СБУ у Донецьку.
Там був «деенерівець» Олександр Захарченко, Віктор Медведчук і його море охорони. Захарченко прочитав довгу лекцію і сказав, що це – наше друге день народження. Але це було вже третє.http://www.radiosvoboda.org/content/article/27210224.html/
