Ніякої війни немає. Є звичайна зрада на рівні державного керівництва, УСІХ силових структур і значної частини державного апарату. Мова тут іде не про перетворення на частину Роії, а повернення туди, де більшість населення країни почувається більш комфортно – під омоформом московських попів, корумпованою на всіх равнях владою, де роздають гречку, тушонку, і цукор перед виборами, де не треба думати про власне життя, бо для того є московське ТБ, де не треба виконувати власних обіцянок, де завжди можна дати хабаря і порєшать вопроси, і де завжди можна святкувати дєнь побєди і вболівать за “наших“ на Євровідєніі, де не буде ненависної української мови, і де все буде як нада, тобто по-старому.
Так, нормальна меншість цього сприйняти не хоче і тому хоче до Європи, як альтернативи цієї безвиході. Але меншість є меншість і у владі, і тому незалежно від ситуації, більшість у владі буде у тих, хто так само не хочуть змін, а хочуть рєшать вапроси по-старому. Це ми й спостерігаємо тепер, дивлячись на те, як вперто нинішні поводирі здають все те, за що боролася героїчна меншість на Майданах, насамперед на Майдані у Києві.
Наша проклята історія це суміш героїчних лицарських смертей і затятих зрад. Останніх, на жаль, завжди було більше. Сучасність – не виняток.
Не питайте мене, що робити. Я не знаю...