Ей, бійці, зупиніться. Не панікуйте.
Таке вже було. Згадайте.
Разів десять з березня місяця ми билися головою об клавіатуру в істерії і страху.
Зупиніться, випийте кілька крапель , хто що любить і йдіть спати, або дивитись футбол.
Сьогодні день поганих новин. Значить завтра буде день добрих.
Це поступово стає стилем нашого життя. Немає поганих новин - стає страшно, що щось назріває. Погані новини - не важливо, справжні чи придумані журналістами - б'ємося об клавіатуру в істериці. Сьогодні день танків - судячи по картах вони вже півдонбасу об'їздили, а всього пару картинок в інтернет потрапило - ми вже теж в істериці. Це реалії - тут важко когось звинувачувати в нагнітанні чи зайвих істериках.
Багато писалось, що ми стали іншими. І ці істеричні нагнітання - одна зі складових нашого життя. Хіба не виникало відчуття, що хтось тягне за ниточки і продовжує історію? Правда, останнім часом здається, що всі ниточки вже порвані.
І все-таки, хто з військових - поясність дамі-філологу, як з точки зору воєнної стратегії виглядає вояж трьох одиноких танків по цілій області? Танки ж, здається, не самостійна одиниця ведення бойових дій, їм підкріплення інших сил треба? Знову інсценовка?