Яка реальна ситуація на сході України у зоні бойових дій, знають хіба ті, хто сьогодні зі зброєю в руках захищають Україну. Спілкуємося з одним із таких героїв – депутатом Львівської обласної ради від ВО "Свобода" Русланом Помірчим, який сьогодні воює на передовій під Слов'янськом. Запитуємо про те, чому уже стільки часу не можуть ліквідувати бойовиків, хто гальмує військові операції, чого не вистачає українським солдатам і перед якими труднощами вони постають...
− Руслане, як Ви потрапили на передову?
− Ще на початку Революції Гідності перебував у галицькій Сотні Лева в Києві. Коли завершився перший етап протестів і з України втік Янукович – у столиці залишилась лише одна наша чота, аби домагатися від нової влади виконання всіх вимог Майдану, інші дві чоти відправили додому, бо ж у кожного є сім'я та робота. Коли відбулася анексія Криму та агресія на Сході – стало зрозуміло, що наша армія сьогодні не є боєздатною. Вирішили допомогти українським солдатам у боротьбі з окупантом.
На передовій ми вже 2-й тиждень... Місяць тому вперше приїхали на до наших побратимів з 80-ої аеромобільної бригади. Тоді завезли їм рації, амуніцію, одяг та їжу. Там не вистачало навіть питної води. Наш побратим, депутат-свободівець Сокальської районної ради Тарас Личко залишився воювати на передовій, а ми поїхали додому по свою офіційну зброю, бронежилети, камуфляжі. Сьогодні під Слов'янськом воює 15 чоловіків з Сотні Лева. Це такий наш бойовий рій.
Солдати дуже зраділи, коли ми приїхали і посилили їхні ряди. Особливо підняв бойовий дух той факт, що прибули зі власної ініціативи, зі своєю амуніцією, зброєю і навіть відмовилися від зарплати. Ми натомість підняли у таборі наш націоналістичний червоно-чорний прапор.
− Які завдання виконуєте під Слов'янськом?
− Кожен відділ має своє завдання чи певний сектор території, який контролює. Наша Сотня Лева відповідає за територію від заводу до села, також за частину дороги. Ми стоїмо, по суті, на передових позиціях. Праворуч розташоване село, а далі, за три кілометри – уже Слов'янськ. Контролюємо територію вдень і вночі – ведемо безперервне спостереження. Прочісуємо також села, бо найбільше обстрілюють гранатометами українські війська саме із сіл, ховаючись за спинами місцевого населення. З будинків селян по нас ведуть прицільний вогонь снайпери. Бойовики користаються тим, що не можемо обстрілювати села, адже там багато мирного населення. Натомість окупанти поводяться вельми нахабно – вдираються в будинки селян, вилазять на горища, де обирають позицію для стрільби. Місцеві живуть і мріють, щоби українські війська якомога швидше вигнали окупантів. Усі втомилися від стрілянини та постійної небезпеки.
− А хто підтримує сепаратистів з цивільних, робить оті живі щити?
− Найчастіше людей змушували ставати в ці живі щити. Сепаратистів підтримують одиниці. Самі ж люди показують нам, що отут живе зрадник – він колишній міліціонер, до нього приїжджають сепаратисти, звідти ведуть вогонь. Коли робили засідки – того "мента" уже не було – покинув свій будинок. Інколи засідки дають результати, інколи ні… Коли вдається знайти бойовиків і розвідка доповідає вчасно, то частково знищуємо сепаратистів. Багатьох не можемо ліквідувати, бо ворожі сили все-таки переважають.
− З ким доводиться воювати? Хто ці бойовики, хто ними керує, як вони озброєні?
− Бойовиками керують професійні російські військові. Сепаратисти отримали кращі зразки сучасної зброї і нове обмундирування. Серед них є як місцеві, яким затуманили мізки путінською пропагандою, так і численні безжальні і безпринципні найманці з багатьох країни. Серед бойовиків є й хлопчаки по 15-17 років. Схоже на те, що вони здебільшого наркомани. Буває навіть, що приїжджають на моторолерах – обстрілюють і тікають. Поки ми висилаємо групу – вони встигають сховатися. Бойовики ведуть партизанську війну, а тому армії сьогодні вельми нелегко.
− У що вірять бойовики, чому готові проливають кров на чужій землі?
− Важко сказати, чи є якась мораль та ідеї у найманців. Що знаю напевно – чимало бойовиків воює лише заради грошей і через звичку убивати. Їм незнайомі слова побратим чи товариш… Якось наші ліквідували бойовика-найманця – чоловік східної зовнішності, імовірно з Чечні. Його тіло навіть не забирали. Труп лежав два дні. Потім приїхали українські експерти – забрали зброю. Як би там не було, але й він людина – тому наші й поховали його по-людськи.
Насправді в лавах "колорадів" сьогодні не все однозначно. Коли ще були в Києві – до нас приїжджали сепаратисти на переговори. Вони згодом зрозуміли, що покликавши "російського брата", отримали безжальних чеченців, придністровців, бойовиків з Нагорного Карабаху. Оті найманці почали грабувати людей, вчиняти мародерство, нищити будівлі, магазини, знущатися з цивільних. Відомо, що сьогодні вельми посилились конфлікти і протистояння поміж місцевими сепаратистами та іноземними найманцями.
− Що треба робити, аби остаточно прогнати окупантів зі своєї території?
− Потрібно, аби наші генерали обирали правильну тактику бою. Коли тривав останній великий бій – наші виставили 3 танки, "БТРи", позаду йшла аеромобільна десантна бригада, а за ними – спецпідрозділ міліції "Альфа". Не дійшли і до блокпоста, як снайпери поранили понад 40 бійців, підбили 2 гелікоптери, розстріляли також танки. Дякувати Богу, завдяки молодим, але професійним танкістам жоден танк не вивели з ладу. Лише після цього наші підняли в небо літаки. Тактика була неправильною, адже спершу артилерія має обстрілювати позиції, потім авіація вдаряє ракетами і лише тоді відбувається наземна операція – танки і піхота. А вони зробили все навпаки...
Тобто людей часом мовби свідомо кидають туди, де вони не виживуть. Це прикро, бо ж там воюють найкращі – ті, котрі готові в будь-який момент стати на захист свого народу чи то від іноземного окупанта, чи то від внутрішнього ворога. Там, до слова, найбільше людей мобілізовують саме із західної України і саме націоналістів…
Нещодавно місто Дрогобич на Львівщині відмовилося приймати зі сходу чоловіків-біженців. І це правильне рішення. Кожен здоровий чоловік зобов'язаний захищати свій край зі зброєю в руках, а не відсиджуватись на західних теренах країни. Нам навіть закидають, чому це ми "західняки" воюємо на сході… Але ми воюємо за свою землю. І якщо нині не даватимемо опір окупантам на сході, то завтра доведеться воювати уже в Києві, а післязавтра на Львівщині. Бойовики ж насправді не припиняють наступ. Кілька днів тому найманці прорвалися через російський кордон в Харківській області – два КАМАЗи і два "БТРи". На російській стороні вже чекають тисячі "чеченців", аби розпочати диверсії на Харківщині…
Іноді таке відчуття, що "нагорі" хтось свідомо здає українські військові сили. Уже давно мали бути знищені оті вогневі позиції окупантів… Усе це можна було зробити за допомогою ракет значно швидше. Не було б тоді стільки смертей серед наших, не збили б тоді літака з українськими солдатами. Дадуть наказ − і окупантів буде знищено. Біда в тім, що в штабах дотепер сидять завербовані ФСБ генерали, які саботують і гальмують військові операції. Болючі проблеми також на україно-російському кордоні. Його ж то насправді не перекрили, окупанти все прибувають, бо прикордонники "продаються" за великі гроші.
− Як відреагували рідні на те, що Ви добровільно подалися у саме пекло війни?
− Дружина та мама не знають, що я воюю – думають, що перебуваю на Майдані в Києві. Знає тільки батько і дочка. Щоразу перед боєм буває страшно, але ми воїни – тому мусимо переборювати всякий страх та нерішучість. Потрібно все ж здійснювати регулярну ротацію військових. Навіть німці у часи ІІ світової війни що два тижні міняли солдатів. Річ у тім, що ти звикаєш перебувати у зоні бойових дій, а тому волею-неволею втрачаєш пильність.
− Який у вас побут в зоні бойових дій?
− Ми викопали собі схрон, аби захиститись від обстрілу. Зверху поклали авіаційні плити і засипали землею. Збудували також хижу, кухню, навіть поставили бочку зверху, аби мати душ. Часами бракує води. Воду потрібно привозити частіше, бо зараз спека, також багато пилу. Нещодавно хлопці зі "Свободи", нардепи Юрій Сиротюк та Михайло Головко, привезли обмундирування для 80-ї аеромобільної бригади. Було дуже приємно і радісно від цього. Напередодні якраз спілкувався з Олегом Тягнибоком – розповів йому, що потрібно нашим воякам. От він усе швиденько й організував.
Трапляються на цій війні кумедні та приємні історії. Якось, коли тривав артилерійський обстріл, прибігла до нас собака. То була красива вівчарка. Ми її прихистили, доглядали за нею. Через кілька днів прийшли її господарі – вони побачили пса по телевізору у сюжеті новин. Господарі дуже раділи, що знайшли улюбленця, із вдячності принесли нам шість літрів меду…
http://cenzoriv.net/index.php?name=news&op=readfull&news=6414
