Ну, по-перше, Закарпаття завжди був проросійським регіоном
Цікаво, а з чим це пов'язано ?
В пiслявоєнний перiод та й на протязi всiх совєтскiх рокiв окупацiї
в захiдну Україну було переселено величезну кiлькiсть "освободiтєлєй"
(a ще бiльшу кiлькiсть мiсцевих українцiв асвабадiтєлi
поселили в сибiрських лагєрях).
Одним з найпривабливiших для асвабадiтєлєй регiонiв було Закарпаття.
В 70-роках, будучи студентом, я мав нагоду особисто спiлкуватися з багатьма асвабадiтєлямi.
Багато хто з них щиро вiрили, що приїхали в захiдну Україну
по заданiю партiї "оздоровлять", як вони висловлювались,
западно-українскую молодйож.
"Мало того, что нам прiходiлось бороцца с бандеровцамi,
нужно било учiть людей русскому язику, так как многiє жiтєлi плохо єго понiмалi"
- розповiдала менi одна з оздоровiтєлєй.
Молодою комунiсткою, десь в 40-х роках вона по прiказу Сталiна
поїхала з рiдного Рибiнська, що пiд москвою,
учiть дєтiшек русскому язику в Фергану, середню Азiю,
а вже пiсля вiйни продовжувала те ж у захiднiй Українi.
На протязi всiх совєтскiх рокiв одним з потужних iнструментiв КПСС
по знищенню українцiв, був принцип, по якому випускники технiкумiв i вузiв
направлялися на постiйне мiсце роботи поза межи України.
Уникнути такого заслання було дуже складно,
або майже не можливо без хабарiв та/або серйозних звязкiв.
Думаю, що ця персональна iсторiя дуже типова для того часу:
Я, як випускник одного з львiвських вузiв
в 1982 роцi опинився в непростiй ситуацiї, отримавши
направлення на роботу в Семiпалатiнск.
Для того щоб дiстати вiдкрiплення вiд "заслання"
спочатку потрiбно було самостiйно знайти зацiкавленого в менi роботодавця.
В одному з великих пiдприємств Львова була
вакансiя дла спецiалiста мого профiлю.
На домовлену годину приходжу зi всiма документами в Отдєл Кадров.
В кабiнетi три працiвницi, одна з яких взялася перевiряти мої документи,
задаючи деякi уточнюючi питання, готуючи папери для представлення
Начальнiку Отдєла Кадров.
Найскладнiше було вiдповiдати на питання,
якi насправдi не стосувалися моєї квалiфiкацiї:
-Пачему ви нє хочєтє єхать па распрєдєлєнiю?, - запитує кацапка.
Намагаюся пояснити, розповiдаючи про мої "уважiтєльнниє прiчiни"...
Кацапка, не слухаючи мене, роздратовано, звертається до подруг,
також прєдставiтєльнiц вєлiкаво народа - асвабадiтєля:
-"Странниє людi, всє мєстниє пАчємуто думают,
што ми iх всєх должни прудоустроiть во Львове!..."
Намагаюся приховати свiй гнiв, дивлячись на цих дочок НКВДистiв....
Нарештi, просять мене почекати в прийомнiй Начальнiка Отдєла Кадров для iнтервю.
Чекаю...
Ось з кабiнету начальника виходить один з вiдвiдувачiв i я прямую до дверей,
але Начальнiк побачивши мене, знаком дає зрозумiти,
щоб я не заходив,- вiн розмовляє по-телефону.
Чекаю..,
дверi залишаються напiв-вiдчиненi i я чую уривки фраз...
Начальнiк починає злитися i вже майже кричить на когось в телефонну трубку:
-Каво ти мнє присилаєш, Й.б тв. м-ть???!!!
-Што за ...чук, ...юк?
-Ти што, нє можєш найтi мнє людей с нормальнимi фамiлiямi?....
Через якийсь момент я починаю "доганяти" i розумiти, що має на увазi
Начальнiк.
Усвiдомлюю, що говорять не про мене, а про претендентiв на якiсь посади
в iншому вiддiлi, i що хоч в мене i не ...чук-...юк,
але все ж таки також "не правiльная фамiлiя"...
Інтервю з Начальнiком було дуже коротким i "дєловим"...
ну i результат... ви вже догадалися.
