Розвиток науки у вузах - це єдино правильний шлях, бо залучає молодь до реальних наукових досліджень. Але це також означає, що університетський науковець не може викладати більше 10-12 годин на тиждень.
Оцінка ж роботи науковця повинна насамперед базуватися на публікаціях у peer-reviewed journals, а не у кількості методичок і брошур про х“ зна шо.
Наша вузівська наука мертва повністю. Педагогічне навантаження взагалі не залишає часу на заняття наукою.
Поодинокі, і місцями вельми потужні, проблиски залишаються лише в НАНУ (потужність вимірюється, наприклад, індивідуальним гірш-фактором). Проблема з гірш-фактором в тому, що він може тільки зростати, наприклад, якщо людина за 10 років нічого не опублікувала, то його значення не зміниться.
Залучення молоді до реальних наукових досліджень (зараз це відбувається, наприклад, коли працівники НАНУ є науковими керівниками курсових і дипломних робіт студентів дружніх вишів) натикається на 1) надзвичайно низький загальний освітній рівень теперішніх студентів. Вони просто не тягнуть наукову роботу. 2) рівень зарплат в науці. Єдиною принадою такої діяльності є можливість захисту дисера тут, що відкриває абсолютно реальні шанси на легальне працевлаштування на заході (якийсь там постдок, чи що ).
