Юрій Луценко
Сектор "Д"
30 липня 2014, 18:03
Сектор "Д" – угрупування українських корпусів вздовж кордону з Росією. Звідти регулярно, з перервами на обід, б'є путінська артилерія. Найважче не сам обстріл, а неможливість відповісти. Нерви офіцерів і солдатів – на крайній межі. Рятуються бліндажами і матом. Російські міномети і Гради відкрито стоять на нульовій позначці держкордону, до них позмінно підвозять курсантів – здають заліки по стрільбам. Молоді у*обки точно знають, що в них не стрілятимуть. Ходять в майках, фотографують вправи по розстрілу українців. Воістину братній народ! Тільки брата зовуть Каїн. Краще не повертатися до нього спиною.
Та ж сама російська зброя працює з боку Лугандону. Армійський спецназ і місцеві патріоти їх виявляють, далекобійна артилерія за 20-25 км досить ефективно зачищає місця концентрації вогневих засобів. Терористи це усвідомили, ховаються в шахтах і житлових масивах, жаліються "старшому брату". Ті луплять Градом в сторону наших артпозицій. Але наші артилеристи вже перемістилися. Горить достигле житнє поле.
Основна напруга – в найтоншому, всього 3 км, місці сектора. Там переправа. Маневрені групи днрівців блокують прохід допомоги крайнім корпусам. Б'ють із "зельонки", підскакують на бусах, швидко стріляють по колоні з міномета і зникають. Посеред річечки підбили наш БТР. Медики з білим прапором і великими нашивками червоного хреста намагаються забрати поранених і вбитого. З російської сторони – ураганний вогонь. Суки кінчені. Ввечері екіпаж відіб'ють спецназівці. Вони – головна надія для збитих льотчиків, поранених і оточенців з прикордонних сил.
Головна задача – розширення сектору "Д" на північ. Ключ – взяття Савур-могили. З її майже 300 метрової висоти вночі видно вогні Сніжного, Торезу, Маріуполя. В 1943-му тут зіткнулися чотири армії, за неї поклали тисячі голів. Зараз російські воєнспеци збудували на цьому кряжі три поверхи бетонних дзотів, прокопали підземні нори для снайперів, затягнули велику кількість артилерії. Зв'язка Савур-могили, Сніжного і схованого за звивистою річкою селища Дмитрівки здавалась їм неприступною фортецею.
Тим сильніший був їхній шок від взяття висоти силами декількох українських батальйонів. Грамотний маневр і концентрація сил перемогли самонадіяних реконструкторів минулої війни. Тепер тікають врізнобіч. Їх шарашать з їхніх же вогневих точок.
"Лєнточка" вантажів пішла до заблокованих в "кишці" підрозділів на північ, до Червонопартизанська.
Головний військовий транспорт – камази і урали. Курсовий ДШК і 10-12 автоматників в кузовах прикривають вантажний конвой. Молоді хлопці з жахом дивляться на небагаточисельні села. Депресняк – не те слово. Бур'ян, занедбані хати, гори пляшок під магазином. Старші жителі опускають очі – багаторічна звичка, подалі від проблем. Шахта, голка, пляшка – звичний вибір цих місць. Іншого життя ці жителі все ще живого СРСР і не уявляють. Молодші махають нашим солдатам від пояса, щоб не дуже видно. Українських прапорів чи символів нема зовсім. До того, що вони не "народ Донбасса", а частина України, ще треба звикнути. Після рабства від Януковича і страху від терористів дуже важливим будуть перші кроки української влади.
Поки що єднає ненависть до Кремля.
ПТН ХЛО – популярне гасло.
Обличчя бійців прикордонних бригад ВДВ дуже стомлені. Багато неголених – звична бравада юнаків, але очі вже майже чоловічі, видають пережите. Скрізь бліндажі, спалена техніка, сліди артнальотів. Але розпачу нема. Вони, на відміну від диванних істериків, точно знають – без їхнього подвигу були б неможливі перемоги в Слов'янську, Лисичанську, Карлівці, розтин території терористичних "республік". Хлопці криють матом високе начальство, хвалять окопних командирів. При звістці про ротацію спочатку радіють, біжать дзвонити рідним. Потім хмурять брови і вимагають гарантій повернення після відпустки на фронт.
Вони – слава України.
