Останні місяці для мене проходять як реалізація сцени з "Лісової пісні" Лесі Українки:
"Т о й, щ о в с к а л і с и д и т ь"
Я поведу тебе в далекий край,
незнаний край, де тихі, темні води
спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,
мовчазні скелі там стоять над ними
німими свідками подій, що вмерли.
Спокійно там: ні дерево, ні зілля
не шелестить, не навіває мрій,
зрадливих мрій, що не дають заснути,
і не заносить вітер жадних співів
про недосяжну волю; не горить
вогонь жерущий; гострі блискавиці
ламаються об скелі і не можуть
пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе візьму я. Ти туди належиш:
ти бліднеш від огню, від руху млієш,
для тебе щастя - тінь, ти нежива.
М а в к а
(встає)
Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
