Олена Білозерська
37 хв ·
У нас тут зранку був бій. Троє поранених армійців. Нас стало менше.
Поранених вже відвезли до госпіталю. Я продовжую чергувати на блокпості. У цю спеку, на розпеченому асфальті стояти дуже тяжко, вчора ми частіше підміняли один одного, а тепер...
Повз нас часто їздять військові. Я бігаю до них і випрошую звістки про наших. Сьогодні була звістка, що їх бачили живими. Телефонного зв'язку там, де вони зараз, майже нема.
Коли один раз вони дозвонилися, я дуже просила мене забрати, але це фізично неможливо, туди зараз ніхто не доїде. Тож стояти мені поки що на пості і спати у блиндажі.
Повз нас суцільним потоком їдуть біженці. Що б там російські ЗМІ не брехали - втікають вони в Україну, а не з України. На багатьох машинах прикріплені великі папірці, на яких від руки написано "Діти". Дорослі плачуть, а діти ні, для них це цікава пригода.
Їхала сьогодні машинка - стара, ще радянська. У ній - літнє подружжя. Всередині - старі сумки й лантухи з їхніми пожитками. Бабуся виходить з машини і починає плакати. Я кажу: "ми чимось можемо допомогти?". А вона кидається нам на шию, цілує мене і брудних, неголених, зовсім не ввічливих солдат, плаче і каже: "Деточки, вы же нас защищаете. Убейте их, прогоните их, хоть в Россию, хоть куда. Деточки, почему так долго?". Все, що вдалося з'ясувати - у них розбомбило дім, ніякого іншого майна немає, близьких родичів, які можуть допомогти, схоже, теж нема.
Я беру і віддаю їй 200 гривень. Вона не хоче брати: "У нас є гроші". - "Багато?" - "500 гривень". Ну, запхала їй у руку. Вона обіцяла у першій же церкві поставити велику свічку, питала, за кого. Ну, я назвала імена наших, які зараз там, і всіх, хто з ними.
Хлопці сказали, що даремно я віддала гроші, бо тут того людського горя багато їздить, у мене на всіх не вистачить. Я з полегшенням кажу: ”А в мене більше нічого і нема".
P.S. Тільки, друзі, боронь Боже, не намагайтеся прислати мені якісь гроші. Я все одно не зможу їх отримати. Тут інше життя і зовсім інші правила існування.
