,,Українська влада мала визнати де-факто відчужені території тимчасово окупованими. І відгородитися від них, якщо й не фізично — парканом та колючим дротом, як тепер дехто пропонує, то фінансово і юридично. Такий статус, з одного боку, позначив би небажання Києва миритися з втратою цих територій; з другого — фіксував неможливість ці території контролювати і забезпечувати. Влада мала відкрито визнати, що доти, доки в зазначених населених пунктах стоїть ворожа армія, а українська армія не має фізичної можливості її звідти вибити, Київ не може брати на себе тягар відповідальності за ці території і за цих людей. Тим більше в умовах жорстокої економічної кризи і фактично не припиненої війни. Не може бути й мови ні про вибори на цих територіях, ні про функціонування там якихось органів під егідою Києва, ні про фінансування. Максимум, на що міг піти Київ, — на погодження з Москвою організації гуманітарного коридору, яким фактично окуповані території могли залишити ті, хто не хоче співіснувати з незаконною владою та окупантами. (
Тут слабке місце, ніхто людей не випустить)
І яким могли б повернутися на "російський Донбас" ті, хто виїхав звідти під час бойових дій і відмовляється вважати Україну своєю батьківщиною. Це було б чесно.'' Сергій Рахманін.
