Рута Пушкарчук
ГОВОРЯТЬ ШТУРМОВИКИ-2
12 листопада бійці штурмової роти 5-го окремого батальйону ДУК ПС, виконавши поставлені перед ними завдання, повернулися на базу з позицій оборони Донецького аеропорту, пробувши там 22 дні. Про враження, складнощі та бойові умови розповіли друг Мітчелл, друг Бугай та ротний штурмовки друг Подолянин.
МІТЧЕЛЛ: 22 жовтня ми кількістю 22 людини зайняли позиції в Донецькому аеропорту. 12 листопада виїхало 12 бійців. Якась містика виходить. Десятеро інших – це троє 300-их, один 200-ий, один документаліст і п’ятеро бійців, яким вдалося покинути аеропорт в зазначений час. Наша група близько тижня не могла провести заплановану ротацію у зв’язку з постійними обстрілами.
БУГАЙ: І навіть коли ми нарешті виїхали, дорога знову ж таки прострілювалась, тож було певне хвилювання. І два заряди РПГ таки поцілили в беху. Але все обійшлося добре.
МІТЧЕЛЛ: Перші два дні бої взагалі не велися. Ми вже трохи занудьгували… А далі почалося! Танки, «Гради», міномети, кулемети, АГС-и, САУ-шки. ПОСТІЙНО. Спочатку було якось не по собі. Чи страшно? Так, напевно. Особливо в той час, коли ти знаходишся в кімнаті, а в неї влучає снаряд і тупо вся стіна падає в тебе перед обличчям…
БУГАЙ: Звикнути важко, майже не можливо. Та і непотрібно цього робити. Ти просто або готовий до війни, або – ні.
МІТЧЕЛЛ: Найважче було з водою. Останні 10 днів ми брали воду з болера, яка стояла в ньому півроку. Постачання було, але все привозили до нового терміналу. А до нього треба добиратись по відкритій території, що постійно знаходиться під обстрілом. Останній раз подібна вилазка закінчилась смертю трьох військових… Між собою говоримо, що п’ємо воду з кров’ю.
БУГАЙ: В Донецькому аеропорту звичайні будівельники(такі, як я), студенти (такі, як Мітчелл) стають справжніми чоловіками. У таких умовах проявляється справжня сутність людини. Чудово розумієш, хто і на що здатен.
МІТЧЕЛ: А ще в таких умовах народжується дуже специфічне почуття гумору (хитро сміється – ред.) Жарти, які сприймаються і розуміються тільки тими, хто був на позиціях в аеропорту.
БУГАЙ: Ага, Мітчелл нас постійно веселив. Він взагалі – пазітівка (авт.) А ще він – наше радіо. Просто Міша – єдиний, в кого був доступ до Інтернету.
МІТЧЕЛ: Так, а зараз доступ є в усіх. І ще ми нарешті вперше за 22 дні помилися і нормально поспали. Вже навіть не здається, що ще вчора ми були в «пеклі».
РОТНИЙ, ДРУГ ПОДОЛЯНИН: Цього разу хлопці дійсно подивилися в очі смерті, витримавши найсильніші штурми аеропорту. Нарешті зрозуміли, що таке справжня війна. 22 дні – навколо лише руїни нічим незахищеного приміщення, підвал, який будь якої миті можуть завалити стіни, розбиті снарядами.
Як командир штурмової роти, найбільше боявся, що хтось загине. Кожен наш боєць – на ціну золота! Постійно робив переклички, щоб переконатись, що всі живі. Одного разу усі відгукнулись, окрім Мітчелла. Кричимо: «Мітчелл, Мітчелл», а у відповідь нічого. Думаю, все, кінець… А тут він виходить такий з іншої кімнати, посміхається , як ні в чому не бувало, і спокійним тихим голосом каже: «Чого ви кричите? Я тут». Тоді він отримав прочухана))
Полегшено зітхнули вже тоді, як дісталися до наших позицій в смт Піски. Бачив, як стомлені, виснажені хлопці, сідаючи на землю, готові були її цілувати. ..
