Сергій Грабовський
За останній місяць не вщухали скандали, пов’язані з українськими судами. Про них писали газети, розповідало телебачення, поширювали інформацію блогери і правозахисники, тож не буду займатися їхнім перерахунком — надто багато він би зайняв місця. Але не втримаюся, щоб не згадати бодай один, та надто вже разючий приклад, що показує обґрунтованість цих скандалів.
У зв’язку з призначенням Геннадія Приндюка «головним антикорупціонером столиці», тобто начальником управління з питань правоохоронної роботи, запобігання та протидії корупції апарату Київської держадміністрації, ЗМІ згадали про його дружину Марію Приндюк, яка є заступником голови Апеляційного суду Києва. Ця суддя «уславилася» тим, що 2004 року закрила кримінальну справу проти генерала Олексія Пукача за фактом знищення документів, що мали відношення до розслідування справи Гонгадзе, 2007 року одержала від Віктора Ющенка звання «Заслужений юрист України», 2014 року судила активістів Євромайдану, а потім випустила під заставу екс-ректора Податкової академії Петра Мельника, якого звинувачують у тяжких корупційних злочинах. Зараз вона головує у справі проти майора Дмитра Садовника, який командував спецротою «Беркуту» і підозрюється у розстрілі 39 учасників Євромайдану. Садовника, як відомо, звільнила з-під варти суддя Печерського райсуду Києва Світлана Волкова; його перевели під домашній арешт — і майор таємниче зник. Тепер Марія Приндюк заочно (!!!) заарештувала Дмитра Садовника, що в контексті подій останнього року виглядає як брутальне знущання з правосуддя...
• Власне, цього одного сюжету (а я ж іще не сказав, що свого часу Світлану Волкову вже позбавляли суддівської посади за порушення присяги, але потім поновили — і врешті-решт доручили знакову справу...) вистачило б, щоб зробити висновок про катастрофічну ситуацію в судовій системі України. І не дивно: формування цієї системи в головному було завершено десять років тому, за часів Кучми-Медведчука — Януковича. Помаранчева революція не змогла її трансформувати, тільки змусила дещо зменшити оберти, ну а в часи президентства щасливого володаря «золотого батона» в картину внесли останні штрихи, і це вже зробили люди, нитки від яких тягнуться до Москви.
Звичайно, засади та нюанси трансформації судової системи з правничого погляду — це прерогатива фахівців з доброю юридичною освітою. Я ж візьму лише суспільно-політичний та морально-етичний виміри цієї проблематики. Бо ж юриспруденція служить не сама собі, вона є виявом суспільної потреби раціонального влаштування людського життя. Як зазначав іще Гегель, «людина повинна знайти у праві розум». І при цьому, за словами того ж Гегеля, «ідеєю права є свобода»; останню філософ протиставляв сваволі. У нас же маємо те, що маємо: судову систему, яка служить не українському суспільству, не Закону, не інтересам встановлення Істини та Справедливості у відносинах між людьми і між інституціями (інакше кажучи, фізичними та юридичними особами), а, говорячи мовою Святого Письма, мамоні, тобто нечестивій наживі одних за рахунок інших, за рахунок попрання моральних і правових норм. Один блогер, утім, пішов ще далі і заявив, що вітчизняна судова система служить Путіну. Що ж, об’єктивно це саме так, бо з такими судами годі й мріяти про євроінтеграцію, про західні інвестиції, про сталий і вигідний для всього суспільства економічний розвиток.
• І не випадково соціологічні дослідження впродовж щонайменше останніх 15 років засвідчили мізерний рівень довіри до судів як соціального інституту (на рівні 2—3%, нечасто 5—6%) і дуже високий рівень недовіри до них; втім, якщо останній тривалий час тримався у межах 50—55%, то з приходом до влади режиму Віктора Януковича цей рівень зріс стрибком — до 65—70%. Сьогодні недовіра ця зменшується, але дуже й дуже повільно, і не випадково. Відтак не втримаюся і додам іще один свіженький приклад для ілюстрації сказаного вище: «уславлений» Печерський райсуд Києва зняв арешт з банківських рахунків колишнього першого віце-прем’єра, а до того — голови НБУ Олексія Арбузова та його дружини (це — понад 200 млн грн, за найскромнішими експертними оцінками). І при цьому в резолютивній частині написано, що «ухвала оскарженню не підлягає». Генпрокуратура за якийсь час знову заарештувала ці рахунки, але факт торжества юридичної казуїстики, коли буква закону стає поперек його духу, беззаперечний. І факт реально антиукраїнської діяльності Печерського (чи, як його давно вже звуть у народі, «печерного») суду — також. Тож які такі прогресивні реформи можна запровадити у країні, де громадяни цілком умотивовано не вірять судовій системі або — у кращому разі — воліють не згадувати її проти ночі?
• Зауважу парадоксальну на перший погляд річ: в останні роки горбачовської перебудови і в першу половину 1990-х багато які суди України намагалися бути об’єктивними і виносити вироки, спираючись не лише на суперечливі та недосконалі тодішні закони, а й на загальні правові принципи; не випадково-бо латинське слово «юстиція» (iustitia) означає «справедливість». І навіть маніпулювання законами тоді здебільшого намагалися сперти хоч на якусь правову базу, якось аргументувати і вкласти у рамки змагального принципу правосуддя. Ймовірно, багатьом суддям-професіоналам за роки радянського «телефонного права» по-людськи набридло бути такими собі хлопчиками на побігеньках у райкомів та міськкомів «керівної та спрямовуючої», тому вони намагалися довести — передусім самим собі, — що не даремно вчилися і здатні приймати кваліфіковані рішення. Але з приходом до влади Леоніда Кучми, адміністрація якого на догоду своєму шефові зробила загальним пріоритетом сервільність і де-факто запровадила тотальну систему корупції, багато які призначення у системі юстиції стали супроводжувати великими хабарами, які в подальшому мали бути «відбиті» з прибутком. І знову в хід пішло «телефонне право», а місце райкомів посіли райдержадміністрації...
• І хоча судова система апріорі має бути незалежною від інших гілок влади, підпорядковуючись тільки правовим нормам, фактично вона стала все більше і більше зростатися з «президентською вертикаллю», правоохоронними (які все більше ставали «олігархоохоронними») органами, податківцями та «наближеним до тіла» (нерідко напівкримінальним, а іноді й відверто кримінальним) великим бізнесом. Чи треба тут спеціально зазначати, що у цій системі всі політично вмотивовані судові рішення ухвалювали на Банковій, а потім уже спускали «донизу» — передусім у згаданий уже «печерний» суд? Сьогодні багато хто з працівників судової системи просто не уявляють собі іншої реальності та не лише не хочуть, а й просто не можуть працювати по-іншому. До того ж відбулося різке падіння — навіть порівняно з радянським часом — рівня професійної кваліфікації значної частини працівників судової системи. В Інтернеті легко знайти сотні, якщо не більше, прикладів того, що судді не знають законів й ухвалюють просто-таки дивовижні рішення, навіть коли хочуть робити як краще, бо ж у навчанні отримання професійних знань не було для них пріоритетом, а в подальшому — стимулом для успішного просування службовими східцями.
Що ж робити у цій ситуації? Ще раз наголошу — конкретні законодавчі та нормативні акти мають бути прописані юристами, вони ж разом із експертами зі структур громадянського суспільства і виконавчої влади мусять визначити механізми реалізації цих актів. Але візьму на себе сміливість запропонувати деякі речі, що стосуються соціально-політичного рівня змін судової системи.
• По-перше, правники, які відчувають свою відповідальність за формування прозорої і некорумпованої судової системи в Україні, та громадянські активісти, компетентні у правовій сфері, повинні об’єднатися для розробки документів, які дали б необхідну основу для проведення люстрації в судовій системі та прокуратурі, а також ретельно попрацювати над творенням дієвих інструментів для притягнення корумпованих і сервільних до колишньої влади суддів до відповідальності за винесення неправочинних рішень.
• По-друге, варто було б подумати про ініціювання Україною розробки такого правового механізму на міжнародному рівні, який дозволяв притягнути до відповідальності будь-якого суддю-злочинця, що свідомо виносив незаконні рішення, на території будь-якої країни, де він може з’явитися, після втечі зі своєї країни від кримінального переслідування. Адже на прикладі неправочинних рішень українських судів можна наочно показати, наскільки небезпечною є така судова система, яка виконує політичні замовлення своїх господарів, «пресуючи» політичних опонентів деспотичного режиму. Власне, прецедент у цьому плані існує — наприкінці 1940-х у Західній Німеччині відбувся один із т. зв. малих Нюрнберзьких процесів, на якому судили тих суддів, які надто ревно та запопадливо обслуговували нацистський режим.
• По-третє, не може районний суд якоїсь Голопуп’янки чи навіть Печерська розглядати справи про чинність чи нечинність чийогось парламентського мандату, про право власності на стратегічне підприємство і про те, чи належить зазначене підприємство до числа стратегічних тощо. Це має бути виключна прерогатива Верховного Суду.
• По-четверте, досі виконують багато вочевидь неправочинних рішень судів, винесених ще за режиму Януковича. У перші ж тижні після звільнення Юлія Тимошенко з Юрієм Луценком успішно зняла з себе всі судові обвинувачення, а немале число українських громадян, що потрапили під прес того самого режиму (нехай і на нижчих рівнях), так і залишилися зі своїми вироками сам на сам із системою. У багатьох випадках невідповідність судового рішення чинному законодавству видно навіть із тексту самого рішення, але... То ж чи не варто створити, як пропонують деякі експерти, Спеціальну Вищу юридичну комісію та Комісію з експертизи й аналізу спірних судових рішень, які могли б дослідити неправочинні судові рішення та запропонувати Верховному Суду скасувати їх, одночасно притягнувши до відповідальності тих суддів, які систематично виносили такі рішення?
• І, нарешті, чи не варто взагалі скасувати Печерський районний суд як такий, оскільки він став — і не лише в очах українців — символом ледь не всього негативного, що накопичилося за ці роки в судовій системі України?
Звичайно, ці пропозиції далеко не вичерпно охоплюють заходи, які могли б розпочати наведення ладу у вітчизняному судочинстві з метою формування атмосфери довіри громадян до українських судів. Так чи інакше, цю роботу слід було розпочати ще вчора, і гаяти час тут неприпустимо.
http://www.day.kiev.ua/uk/blog/polityka/sudova-systema-maye-postatypered-sudom-suspilstva
