Президент України Петро Порошенко та Секретар РНБО Олександр Турчинов знову заговорили про можливість введення воєнного стану в країні у випадку, якщо мирний шлях врегулювання ситуації на Донбасі не дасть результату.
Цікаво, скільки ще молодих незаконно мобілізованих хлопців має загинути, "врегульовуючи ситуацію мирним шляхом", щоб головнокомандуючий нарешті перестав формально залишатись осторонь від управління кровопролитною війною, якої нібито і немає?
Кривавий "мир"
Вже довгий час в Україні відбувається підміна понять. 10 місяців проходить Антитерористична операція – по суті своєрідний евфемізм війни між Україною та Росією, якої з точки зору права, не відбувається.
Але про те, що це справжня війна, свідчить і застосування важкої артилерії та авіації, і велика кількість біженців та жертв с обох сторін. Країна-агресор, Росія, "відморожується" від участі у "внутрішньому конфлікті" на Сході України.
Ні анексія Криму, ні російська політика ескалації збройного протистояння на Донбасі не призвела до визнання українською верхівкою країни жертвою збройної агресії зовнішнього ворога і введення воєнного стану хоча б у зоні бойових дій.
Однак слід розуміти, які негативні наслідки спричинила ситуація, яка склалася.
Зокрема, відсутність воєнного стану в Україні є, в першу чергу, вигідною Росії, що дозволяє їй уникати статусу агресора в ООН з відповідними жорсткими санкціями. Більше того, користуючись статусом "третьої сторони", російські "миротворці" мають змогу завозити на територію України свої сумнозвісні "гуманітарні конвої".
Ще однією серйозною проблемою є те, що статус АТО не передбачає військовополонених. Захоплені військовослужбовці є де-юре заручниками терористів. Відповідно, на них не розповсюджується міжнародне право про військовополонених. І навпаки: бойовики, які зараз за ґратами – не полонені, а звичайні "зеки", заарештовані за терористичну діяльність.
І нарешті, проведення АТО і відсутність воєнного стану не дозволяє правильно визначити другу сторону конфлікту на Донбасі, тому у України практично немає шансів за таких умов укласти дієвий мирний договір.
Це призведе до того, що цей воєнний конфлікт затягнеться на довгі роки, закінчившись в результаті банальним економічним банкрутством.
"Не?"законна мобілізація
У Міністерстві оборони оголосили про початок нового циклу мобілізацій, які відбудуться у 2015 році. Очільник відомства Степан Полторак розповів, що перший етап мобілізації почнеться 20 січня і продовжиться 90 днів, при цьому кількість мобілізованих складатиме близько 50 тисяч чоловік, і ця цифра може зрости до 104 тисяч за умов такої необхідності.
Але, шановні, у нас же йде Антитерористична операція, а діяльність у галузі боротьби з тероризмом регулюється законом України "Про боротьбу з тероризмом", а різноманітні постанови КМУ, РНБО є лише підзаконними актами, що насправді можуть мати досить сумнівну юридичну силу. Їх поки що просто не пробували оскаржувати.
Відповідно до закону "Про боротьбу з тероризмом", Служба безпеки України, є головним органом у загальнодержавній системі боротьби з терористичною діяльністю. А покладати на СБУ відповідальність за перемогу у фактичній війні – абсурдно.
Статтею 5 зазначеного закону встановлено повноваження суб’єктів, які безпосередньо здійснюють боротьбу з тероризмом.
Зокрема Міноборони, органи військового управління, з’єднання, військові частини ЗС: забезпечують захист від терористичних посягань об’єктів ЗС України, зброї масового ураження, ракетної і стрілецької зброї, боєприпасів, вибухових та отруйних речовин, що знаходяться у військових частинах або зберігаються у визначених місцях; організовують підготовку та застосування сил і засобів Сухопутних військ, Повітряних Сил, Військово-Морських Сил ЗСУ в разі вчинення терористичного акту в повітряному просторі, у територіальних водах України; беруть участь у проведенні антитерористичних операцій на військових об’єктах та в разі виникнення терористичних загроз безпеці держави із-за меж України.
То проти кого мобілізуємось? Офіційно Україна ні з ким не воює.
Окреме питання стоїть по так званих "добровольчих" батальйонах, які насправді афільовані до Міністерства внутрішніх справ і є їх спеціальними підрозділами. Як саме і на яких засадах вони діють?
Чому частина їх приймає участь в зоні проведення АТО, а частина на незрозумілих засадах здійснює повноваження, притаманні приватним охоронним суб’єктам, за наявності відповідної ліцензії, або міліції?
Викликає співчуття доля службовців Національної гвардії, які є молодими хлопцями без досвіду, нормального забезпечення, що повернулися з зони проведення АТО покаліченими. Їх звільняють з роботи, вони не забезпечені компенсацією за отримані каліцтва і не відомо як їм жити далі.
Найприкріше те, що на хлопців, які відмовляються їхати в зону бойових дій, заводять кримінальні справи, судять за статтею "відмова від несення обов'язків військової служби" і саджають у тюрму.
Але згідно статті 2 закону "Про військовий обов'язок і військову службу", військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни.
Але ж де-юре у нас досі немає зовнішнього ворога і про "захист Вітчизни" мова не йде.
Український уряд не хоче брати на себе відповідальність та називати речі своїми іменами, і досі прикриває голосним словом АТО той безлад і фарс, ціною якого є тисячі людських життів, які навіть не знають, заради чого вони мають помирати. А може…заради кого?
Чому переймаючись дипломатичним врегулюванням ситуації на Сході, ми абсолютно забуваємо про воєнний аспект захисту держави.
Яка ефективність заходів в рамках АТО якщо: відсутнє єдине жорстке керівництво заходів АТО, спостерігається нестача підготовлених резервів та погане логістичне забезпечення, не говорячи вже про безліч недоліків у нормативно-правовому, організаційному, фінансовому і кадровому забезпеченні АТО.
Через не введення воєнного стану не було створено єдиного центру організації оборони країни, в результаті чого не було задіяно ефективний стратегічний план для відбиття агресії зовнішнього ворога.
Через це існують проблеми з фінансуванням армії та координацією дій силових структур. Немає доктрини, стратегії і тактики застосування воєнної сили.
Який сенс закуповувати, наприклад, нові протитанкові ракетні комплекси, якщо коштовна бойова техніка потрапляє до рук невмотивованих та недосвідчених мобілізованих хлопців, які масово її залишають?
Але хіба можна їх у цьому звинувачувати? Все ж таки головною причиною дезертирства та дезорієнтації наших військовослужбовців є не професіональне командування та відсутність мотивування.
Наші батальйони підставляють під великі втрати, оточеним бійцям не надають своєчасної допомоги, а накази про знищення російських колон приходять із запізненням, коли вони вже закріпляються на позиціях…
Ця сукупність факторів і призводить до таких великих трагедій, як Іловайський котел, збиті боєвиками літаки АН-30Б і ІЛ-76 та десятків інших трагічних епізодів, які доводять, що на сьогоднішній день молоді українські солдати є просто "гарматним м’ясом". Тому судити їх за небажання брати участь у цій "м’ясорубці" – просто аморально.
Якщо ж дійсно говорити про захист Вітчизни, то цю війну можна виграти лише гуртом, із залученням великої кількості патріотично налаштованих чоловіків, які зі зброєю в руках готові боротися за свою Батьківщину до останнього подиху.
Але для цього наш уряд має подивитися їм прямо в очі та чесно сказати, що вони потрібні своїй країні, і країна зробить все можливе, щоб допомогти їм.
Наразі лише складається враження, що "верхівка" просто не бажає нашої перемоги і робить все можливе, щоб заплутати карти. Дуже хотілося б вірити, що це відчуття оманливе.
І хоча СБУ робить все можливе – за останній час роботи у них додалося: сотні повідомлень про мінування, мережа диверсантів по всій країні, контрабанда зброї, загрози терористичних актів – вони не виграють цю війну самотужки.
Наша найголовніша цінність – це люди. Тільки ставитися до них треба по-людськи. Саме тому важко переоцінити роль волонтерів та тих людей, які незважаючи на цю непросту ситуацію, знаходять можливість, час та гроші допомогти нашим солдатам.
На жаль, на нашу політичну верхівку надії мало. Дуже сподіваємось, що найближчим часом будуть прийняті правильні рішення і нашим хлопцям не доведеться воювати на два химерні фронти – із зовнішнім ворогом, якого нібито й нема, та із нашими політичними лідерами, які нібито роблять все можливе для нашої перемоги.
