для Askold
які шанси були у євреїв у війні з арабами, якщо порахувати танки, авіацію, людей?
Арабо-израильская война (1947—1949)https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B1%D0%BE-%D0%B8%D0%B7%D1%80%D0%B0%D0%B8%D0%BB%D1%8C%D1%81%D0%BA%D0%B0%D1%8F_%D0%B2%D0%BE%D0%B9%D0%BD%D0%B0_%281947%E2%80%941949%29Евреи
Части «Хаганы», в том числе:
«Пальмах» — 4 батальона общей численностью 2200—2900 человек — основная ударная сила.
ХИШ (ивр. חיל השדה - חי"ש, Хейль садэ — «полевые части») — подразделения пехоты 1800 кадровых бойцов и 10 000 резервистов, сведённые в 6 бригад.
ХИМ (ивр. חיל המשמר — חי"ם, Хейль мишмар — «сторожевые части») — оборонные и гарнизонные структуры территориального подчинения общей численностью 32 000 чел.
Штабы, вспомогательные части и малочисленная артиллерия.
Кроме «Хаганы» на первом этапе войны самостоятельно действовали также боевые подразделения Иргун (5000 чел. в начале войны)[12] и Лехи (до 1000 чел.)
На вооружении:
противотанковая и противовоздушная артиллерия
легкое оружие, огнеметы, автоматы
30 легких самолетов, которые использовались для разведки, перевозки грузов и снабжения изолированных районов.[12]
К октябрю 1948 года численность армии обороны Израиля составила уже 120 000 человек, она имела около 100 боевых самолётов,[13] но устаревших моделей. К концу войны она насчитывала 84-90 тысяч человек[14] и один танковый батальон.[15]
Быстрый рост численности израильских сил был в частности связан с тем фактом, что после провозглашения независимости в Израиль ежемесячно прибывало более 10 000 еврейских иммигрантов[16].
Арабы Арабский легион — наиболее подготовленные части трансиорданской армии под командованием бывшего британского генерала Джона Глабба в количестве 10 000 человек.
Сирия — 5000 солдат, один танковый батальон и одна воздушная эскадрилья (лёгкие штурмовики «Гарвард».[17])
Египет — две бригады, танковый батальон (танки «Матильда» и «Крусейдер»)[18] и группировка добровольцев при поддержке Королевских Военно-воздушных сил Египта:[19] 4 «Харрикейнов»,[18] около 20 «Спитфайров», эскадрильи лёгких бомбардировщиков «Westland Lysander» и нескольких переоборудованных под бомбардировщики военно-транспортных С-47;[17] по ходу войны на египетской стороне было сконцентрировано до 40 тысяч солдат.[18]
Ирак — от 10 до 18 тысяч солдат, батальон танков и 2 воздушных эскадрильи (в том числе 7 истребителей «Sea Fury»[17]).
Ливан — 2500 солдат и 2 батареи артиллерии.
Арабская освободительная армия — около 6000-7500 добровольцев из арабских стран, сведённые в 6 батальонов. Из них около 3-4 тысяч — в Самарии.
Армия Священной Войны — иррегулярные формирования палестинских арабов, основные действия в районе Иерусалима — около 5000 чел.
Братья-мусульмане — около 1500 добровольцев из Египта, Трансиордании и Сирии к марту 1948 года (общая численность членов Братства в Палестине достигала 12-20 тысяч человек).[20]
Арабские ополчения местного подчинения (аналог еврейских отрядов ХИМ), рассредоточенные по 700—800 населённым пунктам,[21] численностью от 10 до 100 человек в каждой деревне.[22]
В отличие от израильтян, арабские страны задействовали в войне лишь небольшую часть своего населения, намного превосходящего израильское еврейское население по численности. Поэтому к концу войны израильская армия численно превосходила арабские.
На момент провозглашения Израиля «Хагана» сумела мобилизовать 45 тысяч человек, способных носить оружие, включая женщин и подростков; не всех солдат удалось вооружить: в распоряжении Израиля было 22 тысячи винтовок, 11 тысяч автоматов (большей частью кустарной сборки), 1500 пулемётов и 85 противотанковых ружей.[18]
Уже к середине войны регулярные силы израильской армии составляли более 100 тысяч человек.[108] Армию Израиля пополнили многие добровольцы из-за рубежа, в том числе с военным опытом после второй мировой войны. Особенно большой вклад внесли добровольцы из числа боевых лётчиков. В то же время египетские ВВС к октябрю 1948 года остались без опытных лётчиков.[109]
В распоряжении израильтян на момент начала войны было, по одним данным, 9 самолётов, среди которых не было ни одного боевого,[19] по другим — 28 разведывательных и транспортных самолётов,[110]) и несколько сотен единиц артиллерии (Моррис говорит о 30 орудиях, в основном зенитных и противотанковых, и 800 миномётах калибром от двух до трёх дюймов,[110] а по данным военного аналитика Кеннета Поллака в распоряжении израильтян было пять орудий и 900 миномётов[18]). К концу мая 1948 года в распоряжении «Хаганы» находилось 13 танков,[110] часть из них — захваченные у наступавших арабских армий.[111]
Моррис отмечает,
что различные арабские армии действовали несогласованно между собой и остаётся непонятным, был ли у них единый разработанный план боевых действий.[112] О плохой координации деятельности между различными армиями говорят и другие источники[113].
Снабжение сирийской армии боеприпасами было поставлено так, что на каждого солдата в начале вторжения приходилось только несколько сотен патронов.[31]
Кроме того,
арабские лидеры мало доверяли друг другу и особенно королю Трансиордании Абдалле, считая, что он ставит своей целью не ликвидацию Израиля, а захват территорий предназначенных для Палестинского арабского государства на Западном берегу реки Иордан. Позже командующий Арабского легиона, британец Джон Глабб, подтвердил что реальной целью трансиорданской армии была «оккупация центральной и наибольшей части Палестины, отведённой для арабов планом ООН 1947 года». В своём письме британскому правительству, король Абдалла писал о том, что в его планы входит только захват Западного берега, на что премьер-министр Британии Бевин ответил ему, что это «очевидная цель», но что иорданская армия не должна захватывать территории, предназначенные для еврейского государства[113].