«Останній москаль» і культурна війна з імперією
14 квітня 2015 року на телеканалі «1+1» відбулася прем’єра комедійного серіалу «Останній москаль», присвяченого пригодам московського мажора в глухому закарпатському селі. Робота Семена Горова стала найпопулярнішим телепродуктом останніх років на українському телебаченні.
Телеканал «1+1» називає «Останнього москаля» «патріотичним серіалом», але щодо того існують і протилежні думки. В рамках дискусії подаємо рецензію викладача, директора-засновника Українського кіноклубу Колумбійського університету у Нью-Йорку, члена НСКУ Юрія Шевчука.
*
Продовжується війна з імперією на культурному фронті. На відміну від гарячої війни на Донбасі, тут дуже непросто роздивитися хто свій, а хто ворог. Культурна війна проти України – це фактично гра в одні ворота. Українців атакують, а вони зв'язані по руках і ногах і не можуть навіть оборонятися.
Як це виглядає в реальному житті добре ілюструє останній «культурний» продукт Москви серіал «Останній москаль». Фільм продається під бірочкою «файна патріотична комедія». Хай нікого не пантеличить те, що його виготовили на українській теле-продукційній студії «1+1». Серіал пропонує нам погляд на українців, типово притаманний носіям російського расистського менталітету. Вони й працюють на українських телеканалах, абсолютно відкрито, напевно, за добру платню.
Серіал – примітивний симулякр, зроблений примітивами і для примітивів. Підозрюю, що в Україні останніх достатньо, щоб зробити йому добрий рейтинг. В серіалі вкотре пережовуються давно остогидлі московські теми.
Перша, українці – це селюки, вуйки, рагулі, тому жодна людина із здоровим глуздом не може хотіти бути українцем.
Друге, українці дебільні і в своєму дебілізмі цілком безневинні та для багатьох навіть трохи симпатичні. Це те саме визначення «п'ющеґо, поющеґо і танцующеґо племені», яке мало на що інше здатне, в тому числі й на самоуправління – власну державність. Воно, теє плем'я, п'є, танцює і співає, очікуючи хазяїна зі сходу з його інтелігентністю, розумом, модерністю, хазяїна, який би керував ними.
Третє, українці говорять мовою, якою в реальному житті говорять лише російськомовні, що мають зображати у фільмі хахлів. Самому українцеві таку мову слухати гидко, принизливо й образливо. Нормальна людина, тим більше молодь, такою мовою розмовляти не захоче – і правильно зробить, бо такою мовою говорять блазні, дебіли і неповноцінні створіння.
Четверте, комедійність і гумор тут теж типово імперський. Все українське смішне за визначенням: мова, одяг, поведінка, – все, бо сама ідея українця для російського расиста – це сміхота. Україну й українців як таких серйозно не можна сприймати, – це від початку і до кінця смішно.
Цей «український» культурний продукт пропонує ідентичність українця, з якою ототожнюватися досить проблематично. Але автори ідеї Олена Васільєва із сценаристом Миколою Куциком, режисер Семен Горов не лишають українського глядача без вибору. Альтернативою цій проблематичній тотожності вони дають симпатичного «москаля».
Позірно з нього начебто кепкують, висміюють, але це для наївних. Насправді ж автори серіалу умирають від бажання змусити глядача заздрити цьому симпатичному Валєрі Пєтрукові, наслідувати його у всьому.
А як же не наслідувати?!! Він модний, багатий, розумний, говорить доброю, а не дебільною мовою, яка, до речі (невипадково) російська. Останній москаль за логікою цього серіалу має щохвилини продукувати денаціоналізованого хахла, який щодуху відхрещуватиметься від так зображеної рідної культури, кидаючись в обійми так зображеній культурі імперії. Все це цілком очевидно, бо фільм – пік примітиву.
Українське суспільство забуває те, що воно у величезній більшості своїй капітулювало у культурній війні з Російською імперією. Я не чую масових протестів інтелігенції проти цієї тупої пропаганди, яка калічить тисячі малих душ. Говорити вже про те, щоб українці дістали змогу нарешті подивитися серіал, який би їх стверджував, сповнював відчуттям самоповаги, а не кастрував і принижував – це вже з галузі невірогідного. У гарячій війні на сході і в Криму з українцями воюють російські солдати й офіцери. У війні культурній з Україною воюють самі ж її громадяни.
Цікаво було б побачити опитування глядачів про те, хто в «Останньому москалеві» симпатичний, а хто огидний. Кремль має всі підстави якось подякувати своїм «бійцям невидимого фронту» – творчому колективові цього «файного патріотичного серіалу». Їхні гідні імена можна побачити тут. Дмітрієві Кісєльову є серйозно чому повчитися у його побратима Олександра Ткаченка.
Юрій Шевчук
http://ukrkino.com.ua/kinotext/articles/?id=1813
