Олена Білозерська
5 год. · Змінено ·
УРОДЖЕНЕЦЬ АЗЕРБАЙДЖАНУ РІК ПРОСИДІВ У ПІДВАЛІ В КРИМУ, А ТЕПЕР ВОЮЄ У "ПРАВОМУ СЕКТОРІ"
Вчора мені випало стояти на посту з Тімуром. Була ніч, ішов проливний дощ, ми сховалися під навіс і самі не помітили, як розговорилися. Через півгодини розмови до мене дійшло, що треба діставати з підсумка мобілку, вмикати диктофон і розказувати вам про цю людину і її долю.
Тімур Маммедов народився і виріс в Азербайджані. Його батько азербайджанець, а мама українка. Тімур 10 років відслужив в армії у себе на батьківщині, був командиром роти, потім демобілізувався.
Батько Тімура помер у 2004 році від хвороби горла. "Он был певцом, и врачи запретили ему петь. Он спел две последние песни и умер. Скорая до больницы не довезла".
У 2009 році Тімур переїхав до Криму. "Мама попросила меня купить там дом. Маме уже 65 лет, что ей делать в том Азербайджане?"
У Криму Тімур працював майстром на станку, який робить рафінад. Одружився з українкою. Народилася дочка, яка померла маленькою від лейкемії, і потім син. "Теперь мамка уже никогда не приедет в Украину. После смерти внучки у нее случился второй инсульт", - каже Тімур.
Він чекав на отримання українського громадянства. Чекав чотири роки, залишався ще рік. "Но россияне зашли туда. Мы против них встали, и из-за этого нас поймали". Так лаконічно розповідає Тімур про... рік перебування у полоні.
А було так: коли російська бронетехніка заходила у Сімферополь, проукраїнські мешканці Сімферополя, серед яких був і Тімур, вийшли на трасу і перегородили їм дорогу. 24 чоловіка затримала міліція, решту розігнали. "Вечером нас отпустили. А на следующий день пришли неизвестные люди в масках и забрали нас. Держали в подвале год и пять дней".
Де саме їх тримали, Тімур так і не дізнався. Перевозили у "газелі" з мішками на головах. "Первые шесть месяцев сильно били. А потом уже не били. Приходили, смотрели и уходили. А потом пришел туда гражданский. Бумагу достал, говорит: "Хочешь остаться тут? Подпиши, будешь российским гражданином, паспорт даем, служи России и живи со своими. Не хочешь - три дня срок - уходишь из Крыма. Попадешься в Крыму - тюрьма". И я отказался подписать и за три дня уехал. А жена не поехала, потому что им уже гражданство дали. Я уехал, потом отсюда позвонил ей, говорю, приезжай. Но она не захотела".
Тімур приїхав до Києва, звернувся до Міноборони - хотів служити у ЗСУ. Його відправили у паспортний стіл, звідти у таможню. Там сказали чекати відповіді 14 днів. Але Тімур не мав місця, де зупинитися, і почав шукати інші варіанти. Звернувся до "Айдару", але не отримав відповіді. Тоді він почав шукати "Правий сектор". Прийшов на блокпост в Авдіївці. Тамтешні міліціонери дозволили йому пожити кілька днів у місцевому відділі міліції. Через три дні приїхали правосєкі і забрали його на тренувальну базу.
Світ тісний - рік тому, коли ми брали Авдіївку, я ночувала у тому міськвідділі міліції. Судячи з опису Тімура - в тій самій кімнаті, що й він.
Тепер Тімур воює з нами. Але його проблеми не закінчилися. Незабаром минають три місяці його законного перебування в Україні. Після цього Тімур стане нелегалом, якщо його зловлять, то депортують в Азербайджан, де його чекає стаття - від 15 до 20 років тюрми за те, що воює в іншій державі у той час, коли в Азербайджані триває війна.
Цей військовий стан триває в Азербайджані з 1992 року. "С армянами воюем, - пояснює Тімур. - Но там не армяне, там Россия. Там россияне везде сидят. Мы воевали - россиян ловили, наемников".
Тімур хоче отримати українське громадянство. "Не дай Бог убьют - неизвестно куда закинут. А так - буду украинцем".
"Якщо отримаєш громадянство, підеш служити у ЗСУ?" - питаю я. "Нет, в "Правом секторе" останусь. Я уже нашел своих".
"Але ж у нас зарплат зовсім не платять". А Тімур: "Если бы я думал насчет зарплаты, я бы сейчас в другом месте жил".
Питаю про релігію Тімура. Як азербайджанець, він має бути мусульманином. "У меня дома две веры. У меня ж мама христианка. Когда я уходил, мамка мне в карман положила икону. И на базе у меня всегда фото умершей дочки и возле нее эта икона. Когда я ухожу на боевые, я их в рюкзак кладу, чтобы с ними ничего не случилось. А когда возвращаюсь, опять в комнате ставлю".
