Почнемо з міжнародного становища.
1. НАТО не хоче бачити Україну своїм членом насамперед через небажання загострення конфронтації з Москвою. Це, на жаль, аксіома.
2. ЄС та його структури готові співпрацювати і співпрацюють з Україною, але ця співпраця може відбуватися і без офіційного перебування України у складі ЄС. В нинішніх умовах є цілий ряд факторів, які роблять європейських чиновників дуже стриманими щодо України – загроза масового напливу біженців і заробітчан, різке збільшення кількості кримінальних елементів з України, практична відкритість східних кордонів України, негативне ставлення Москви до членства України в ЄС.
3. США завдяки політиці двох останніх президентів остаточно втрачають роль світівого лідера у міжнародіній політиці, зокрема у здатності вирішувати ту чи іншу ситуацію на свою користь мілітарно чи дипломатично. Iran deal і доволі обмежено-скромні санкції щодо Москви лише підтверджують цю неприємну тендентцію. Попри активні дії кількох американських політиків та підтримку України з боку військових США, загальний настрій америлканського політикуму і суспільства загалом – уникати конфронтації з Москвою, не допустити активної участі США у військових конфліктах. Ця тендентція від самого початку є заманіфестована у твердому небажанні керівництва США постачати в Україну озброєння.
4. США та їхні партнери по НАТО добре розуміють ситуацію в Україні, що зокрема виявилося під час останнього візиту Яценюка до Вашинґтону. Джо Байден прото йому сказав – пора вже декому сідати за ґрати.
По Україні.
1. Українське керівництво і суспільство загалом виявилися неготовими до кардинального зламу існуючюї системи і переходу на цілковито новий рівень економіки, політики, та суспільних стосунків, попри героїчні і титанічні дії добровольців та ентузіастів таких змін. Ця неготовність відбилася навіть у кадрових призначення президента, який, за незначними винятками, повністю проігнорував керівний і управлінський потенціал багатотисячної армії добровольців на фронті і в тилу.
2. Нездатність до самостійного життя через збереження колосальної залежності від позиції Москви дуже добре видно із цілої низки подій та явищ. Це сам факт Мінських переговорів, подальші торговельно-економічні контакти із агресором (чого вартий лише факт наявності особистого бізнесу президента на ворожій території), подальша культурно-інформаційна залежність, та регулярний пасажиропотік в обидва боки тощо. І головне – легкість, з якою українське керівництво пішло на задоволення вимог агресора щодо конституційних змін в Україні, змушує просто задати питання – ви серйозно, панове, вважаєте, що хтось із вами буде рахуватися? Про повну імпотентність МЗС можна навіть і не згадувати.
3. Відсутність розуміння політичним керівництвом країни небезпеки у зволіканні кардинальних реформ згори. Під політичним керівництвом я маю на увазі насамперед голову уряду і парламент країни. Останній взагалі справляє враження клубу спілкування за інтересами, не запропонувавши жодних суттєвих реформ, в тому числі, і конституційних, які б дали можливість законодавчо підтримати антикорупційні заходи насамперед щодо суддів, прокурорів, та МВС.
4. Про відсутність економічних реформ в країні, яка потерпає від військової агресії і астрономічних бюджетних витрат за умов згортання виробництва можна було б і не згадувати, але слід все ж відзначити, що реформувати економіку без кардинальних змін у боротьбі з корупцією та скорочення державного бюрократичного апарату практично неможливо. Уряд і парламент в цьому сенсі нічого суттєвого не запропонували.
5. Рівень політичної культури і населення, і тих, хто заявляє про свої претензії на представництво цього населення дуже яскраво відбилися у гречаній епопеї в Чернігові.
6. Значно покращився стан Збройних Сил України, але неефективність системи управління та відсутність достатніх коштів на модернізацію і закупівлю найсучасніших озброєнь обмежують можливості ЗСУ.
