То є страшне. Таке вражіння, жи мешкаю в Криму. Вимикают, курча лімонада, світло. Комп'ютер йде спати, а мені ще рано. Добре, жи маю два ноутбуки заладовані, то можу далі щось шпіляти. Але то ніц доброго, бо мусиш рихтувати свій предешній настрій з предешної роботи на новий.
Коли довідуюся – а то на наші старозавітні Винники метро риют! І то акурат під мойов хатов. Бо ади всьо деренчит! Сидиш у фотелю – деренчит. Сядеш з газетою на унітаз – деренчит, і рядки стрибают, як ксьондзові качата без ві́кна. Біда чорна.
Прикладу вухо до підлоги – овва! Там робота під землев йде така, що аж гуде. Щось кламцає, щось гуркає, щось цюркає – ціла тобі какофонія, як четверта симфонія Шьонберґа переплетена з Лободов. Не тою, жи до борщу, а тою, жи до дупи.
Ну і о! Уявіт собі цілковиту темряву – ну, таку, жи на амінь! – як в трумні. І тоті гуркоти. Нє, та хлоп завше си знайде чим ся зайняти напотемки. Можна в цюцю-бабки побавитися під ковдрою, а можна і не підковдрою, бо й так ніц не видно. Але в голові ще тримається тота писанина, котру увірвала нагла клямра. І тоді шукаєш свічки, паперу і як в старі добрі часи Тарас Григорович, най йому на тім світі добре гикнеться, шкрабаєш свої шпарґали.
Але нє, не йде. Зараз до голови лізут ружні страхіття. Ади-во українець Аваков кинув шклянку в українця Саакашвілі. І не попав. І я вже собі думаю: та шо то за хулєра поліцай, жи не годен попасти? І кричит, жиби той тікав з його страни. Бо вони, видите, ще всю її не прострали. Ще там щось трошка ся лишило, то хочут дострати.
Але жи їх багацько, то страння мусит буди довге і потужне.
Нє, жиби мені було шкода. Бо то таке добро, жи мені ся й так не дістане. Але, курди молі, я хочу видіти процес. Кілько кому і коли. То так як за футболістами пильнувати: хто кому паснув, а хто взяв, нє?
Темно. Як в жолудку Обами по нецукрованій каві. Дурні гадки лізут. Мудрі нє – тоті за дня лізут, не дают зосереджатися. А дурні напотемки.
Думаю про яйці. Мусит їх застрахувати. Як Мадонна свої ноги. Чи дупу. А, може, й не Мадонна. Не має значення. Яйці є яйці. Без яєць прем'єр-міністр – то так, як кацапський Ту-160 без українського гідромотора. Далеко не залетит. А головне – не сяде.
О. І думаю за яйці.
А далі думка стрибає. Бо шо коло яєць?.. Нє, не вгадали. Кишеня. Яйці і кишеня, то так, як Яценюк і Аваков. Третій – Шокін. В нього функція одна: копнут – стоїт, не копнут – лежит.
Тре копати. Тоди ади когось посадит.
Наш нарід хоче одного: аби добре родило – тре садити. І бажано – квадратно-гніздовим способом. А як такво чуєш, жи злапали ше якогось хабарника, то душа розквітає. Бо тішишся, жи то не тебе.
Але – далі темно. Йду спати. Іно ліг – згадав відео з того шкандалю. То де заснеш? Пурєдний патріота нігди не засне, як згадає тото відео, де вся та ґранда бесідувала на вражій мові. А бодай вам всі зуби повипадали крім одного, який болів би вам все життя. То ви навіть під запис не годні були на мові абориґенів цвенькати?
Ну і злість бере. А як злість бере, то де заснеш! Наливаю си шпагатівки і далі думаю.
Злість – то не так зле. Людство зі злості багато чого досягло.
Ади-во, як ми ся нарешті взлостили і заборонили комуняків! Двайціть літ тримали ту їдь в собі, аж нарешті той чиряк тріснув. А могло то статися й раніше.
Шкода, по-правді, жи не побачимо вже таких файних дифіляд, які були раніше. Коли манджали собі сталіністи з прапорами, а ветерани ОУН-УПА кидалися з ними до бою. Любо було ся дивити, як наші мотлошили тих старперів з червоним піднебінням.
Та й чо би не мали мотлошити?
В той час як комуняки вимирают, як мамонти, ряди наших упівців ростут. Кожен пурєдний галичанин, як тільки вийде на пенсію, то відразу шиє си однострій УПА, бере на плечі фану і марширує коло сільради, а по неділях їде до Львова і марширує довкола клюмби, наспівуючи повстанських пісень.
Колись і я, може, такво вшию си мундур, вберу мазепинку і піду на проспект Свободи. А як хтось поцікавиться:
– Прошу пана, а ви з котрого року, жи ви ветеран УПА?
Я гордо випну і груди і відповім:
– А ви забули, жи боївки в нас до 1955-ого були?
– То ви ще під стіл ходили?
– Ая, то правда, ходив. Але був-єм такий свідомий, жи їдному москалеви на мешта плюнув.
– Та йдіт!
– Ая! За неньку Україну міг му ще й пальця відкусити.
Ну, і з такими файними думками я врешті заснув.
