«У чому ви можете звинувачувати Сталіна і Жукова, якщо самі зі своїми людьми таке робите?»http://www.galychyna.if.ua/publication/society/provinoju-starleja-prockogo/Ігор НИКОРОВИЧ
Якщо до суду над командиром 5-го батальйону тероборони «Прикарпаття» полковником Віталієм Комаром прикута увага не лише місцевих, а й всеукраїнських ЗМІ, то ще один процес, який стосується цієї ж військової частини, тільки обіцяє набути розголосу. Власне, мало хто й знав, що, крім Комара, порушене кримінально провадження також проти командира однієї з рот батальйону — старшого лейтенанта Володимира Процького. Йому закидають, зокрема, невиконання наказу та збройний опір в складі групи осіб.
Попереднє слухання у цьому кримінальному провадженні відбулося недавно в Івано-Франківському міському суді. Щоправда, тривало воно недовго. Головуюча на процесі суддя Іннеса Болюк звернула увагу, що в обвинувальному висновку Володимирові Процькому зазначені такі обставини та звинувачення, за якими щодо нього розслідування не проводили. По суті, це була копія обвинувачення полковника Комара. Суддя, м’яко кажучи, дуже іронічно прокоментувала пояснення прокурора, який сказав, що, мовляв, сталася технічна помилка, і відправила матеріали провадження органові, котрий проводив розслідування, для приведення до ладу.
Ну а ми тим часом вирішили поспілкуватися зі старшим лейтенантом Процьким, бо якщо у командира 5-го батальйону часто беруть інтерв’ю, він сам роздає коментарі, то за що потрапив під суд командир його роти, не зовсім зрозуміло. Подейкують, що до цього призвела його сутичка з головним військовим прокурором України Анатолієм Матіосом під Знам’янкою, коли нашу частину оточили підрозділи спеціального призначення і ледь не сталося трагедії.
Служив у чотирьох арміях— Та це вже наслідки тих прорахунків, які були зроблені ще під час формування батальйону. Але про них чомусь ніхто не хоче говорити, — каже Володимир Процький. Бачимо, що йому хочеться виговоритися, розповісти про все пережите. Та насамперед представимо нашого співрозмовника читачам.
В. Процький не без гумору зазначає, що йому випала доля служити аж у чотирьох арміях: радянській, узбецькій, російській та українській. і це в якихось 40 років.
...Володимир був кадровим військовим, продовжувачем династії, бо і батько — офіцер. Народився в Прибалтиці і об’їхав ледь не увесь тодішній Радянський Союз, адже тата кидали у різні гарнізони. Закінчив Ташкентське танкове училище. Рік воював на Кавказі, в тому числі у Чечні. Коли, так би мовити, почали формувати національні армії новоутворених замість СРСР держав і з’явилися різні «вербувальники», Процький, українець за національністю, вирішив служити в Україні. Хоча полковник, який агітував його та інших офіцерів, щиро зізнався, що в нашій армії, власне, нема що робити. На жаль, він мав рацію. Тож незабаром Володимир пішов з війська. До мобілізації в 5-й батальйон працював водієм директора Івано-Франківського локомотиворемонтного заводу. На цій же посаді працює й нині.
Ми недаремно вказали слово «мобілізація», бо, як щиро каже чоловік, на цю війну він не рвався. Але прийшла перша повістка. У військкоматі запропонували повернутися в Збройні сили на контрактній основі. Відмовився. Потім почали надходити інші повістки. Викликали, щоб уточнити особисті дані, надати допуск секретності тощо. Нарешті настало 9 травня 2014 року.
— Зранку зателефонував кум і сказав, що розпалює мангал, а я хай збираю сім’ю та їду до нього, — згадує Володимир. — Ми почали збирати дітей, і тут дзвінок з військкомату. Це була навіть не повістка, а просто зателефонували на «мобілку». Знову просили прийти, бо ще щось потрібно уточнити. Сказав дружині, щоб їхали до кума самі, а я, мовляв, швидко все з’ясую і під’їду. А вийшло так, що додому прийшов аж увечері і вже у формі.
Нам сказали, що батальйон формують для охорони стратегічних об’єктів на території області. З тією легкою стрілецькою зброєю, якою були оснащені, ми могли виконувати такі завдання: скажімо, охороняти Бурштинську ТЕС, Надвірнянський нафтопереробний завод тощо. Проте через деякий час пішли розмови про наше відправлення в зону АТО. Щоправда, запевняли: будемо на третій лінії оборони, підсилять бронетехнікою. Ну це ще було прийнятно. Та, як відомо, реально ми опинилися на передовій, в Амвросіївському районі, за кілька кілометрів від кордону з Росією, в найгарячішій зоні. Причому моя рота була попереду. Коли приїхав на місце, комбат показав точку на карті і сказав, щоби там обладнав блокпости. Я побачив, що тут просто ідеальне місце для того, аби ворог добряче надер нам дупу. Але наказ є наказ. Ми почали займати позиції, окопуватися. У мене в роті було три взводи, відповідно мало бути три блокпости. На передньому, 506-му, я залишився. Його почали обстрілювати першої ж ночі.
— Чув, що коли ви приїхали, ворог знав, звідки ви...
— І знав, що ми з Івано-Франківської області, і знав, що маємо тільки легке стрілецьке озброєння, тому так і нахабніли. До речі, лише за три кілометри від нас розташовувався штаб 72-ї бригади, яка мала бронетехніку, але жодної допомоги звідти не було. Хоча якби зо дві «беемпешки» під’їхали та «прочесали» територію, то, може, нам так би не дошкуляли. Взагалі зазначу, що взаємодії між військами не було. Приїхав до мене заступник нашого військового комісара полковник Юрій Верановський і каже: «Сідай зі мною, познайомлю тебе із сусідами». Власне, це мав би комбат зробити. Ну і зокрема, заїхали в ту ж 72-му бригаду. Її начальник штабу, побачивши нас, здивувався: «Який батальйон, звідки ви взялися, що тут робите?». Зрештою, мені вдалося налагодити зв’язки і отримати інформацію, яка де ситуація. Бо зі штабу батальйону потрібні дані взяти не міг.
ѕНа третій день постійних обстрілів надійшла команда залишити 506-й блокпост. При відході від кулі снайпера загинув начальник штабу батальйону Юрій Баран. Володимир Процький розповідає про це, ніби відчуваючи якусь власну провину. Вони останні сідали в машини. В якусь мить начштабу випав з його поля зору. Вже коли рушили, з’ясувалося, що його нема. Послали назад групу бійців на пошуки Юрія Барана, а він уже був мертвим. «Куля потрапила під вухо і, як сказано у висновку експертизи, він помер від того, що захлинувся кров’ю. Якби на той момент хтось був поряд... Може, і змогли б його врятувати, скажімо, перевернути, щоби кров пішла не тудиѕ Зрештою, це ми зараз такі розумні», — зітхає Володимир і додає, що Юрій Баран був чи не єдиним з командування батальйону, який вболівав за службу, з ким можна було порадитися, він міг прийняти рішення. Бо наводить далі такий приклад. Якось вдалося вирахувати, звідки б’є ворожий «град». Відповідно, з’явилася можливість його знищити. Власних сил і засобів у Процького не було. Поїхав, доповів комбату. Мовляв, так і так, потрібно знайти відповідних бійців, котрі спроможні це зробити. «Ну то йди, пошукай», — почув у відповідь. «Та нащо мені такий комбат!» — спересердя кинув старлей.
