Коли розмовляю з дітьми, які втратили батька, надіваю окуляри. Не хочу, щоб вони бачили, як я плачу".
Чому хорватський екс-футболіст "Арсенала" Івіца Піріч допомагає Україні
Максимально відверте інтерв'ю "Футбол 24" із екс-хавбеком київського "Арсенала", який організовує дітям, що постраждали від війни на Донбасі, а також пораненим українським воїнам реабілітацію у Хорватії.
"Солдати приїжджають покалічені, порізані…"
– Івіца, ви вже не перший рік допомагаєте пораненим українським солдатам, а також дітям, постраждалим від війни. Звідки такий благородний порив?
– Я відданий Україні вже 13 років – з 2003-го, коли прийшов грати у футбол. Потім став футбольним агентом. У мене тут дуже багато друзів. Зараз я по півроку живу в Україні.
Коли мені було 13 років, у Хорватії почалася війна. Я пережив увесь цей жах. Коли летіли гранати, коли обстрілювали Спліт із моря, коли були повітряні атаки. Ми жили у підвалах. Тож коли таке почалося в Україні, я вирішив допомогти. Адже Україна допомогла мені і моїй сім’ї. Я тут грав і заробляв гроші. Зараз потрібно віддячити.
Я організував гуманітарну акцію. Не думав, що вона сягне таких широких масштабів. Приємно було чути від українських політиків, що я вивіз закордон на реабілітацію більше дітей та солдатів, ніж всі країни світу разом взяті. Станом на сьогодні вже близько 1000 українців побувало у мене в Хорватії. Ставлю перед собою ціль на найближчі роки – допомогти п’ятьом тисячам поранених вояків і дітей.
– Що на них очікує у Хорватії?
– Насамперед – прекрасний відпочинок. З ними працюють психологи. Дітям організовую футбольні турніри із хорватськими ровесниками. Солдати спілкуються із ветеранами війни у Хорватії. Завжди організовую їм дружню вечерю, за якою вони продовжують розмову. Купаються у морі, відпочивають, бачать Європу. Потім привозять цю європейську культуру сюди, в Україну.
У Хорватії побувало чимало біженців із Донецької і Луганської областей, які завжди орієнтувалися на Росію. Але після відпочинку в рамках гуманітарної акції вони сказали, що хочуть жити у європейській Україні. Думаю, це найкращий показник того, що ці діти – майбутнє України і Європи.
– Що відчуваєте, коли вам дякують за допомогу і турботу?
– Я згадую ті історії, які пережив сам. Дякувати Богу, мій батько не загинув. Але друзів я втрачав на війні. Знаєте, як кажу… У нас була війна. Потім я грав у футбол і пов’язався із країною, де також почалася війна. Можливо, так Бог скерував. Я дуже побожний, і вірю в те, що Господь мене підштовхнув, аби я допомагав українському народу.
– Пригадайте випадок, який вас по-особливому зворушив…
– Пригадую двох братів-близнюків, у яких загинули і батько, і мати. Їм було 9 років, але вони, наскільки я зрозумів, ще не усвідомили, що більше ніколи не побачать батьків. Дуже-дуже багато діток, у яких загинув тато. У мене є понад 500 листів від них. Знаєте, коли з ними розмовляю, то одягаю окуляри. Без сліз – неможливо, а я не хочу, щоб діти бачили, як я плачу, бо тоді засумують ще дужче.
Солдати приїжджають покалічені, порізані… Вони вирушали на фронт із відкритим серцем. Їм вся Україна повинна сказати "спасибі", повинна пишатися ними і зробити все, щоб подбати про них, коли вони повернуться із зони АТО. Завдяки їм решта території України живе спокійно.
– Хто вам допомагає у цій нелегкій справі?
– Маю помічників – Роксану та Іллю. Тісно співпрацюю із Мариною Порошенко і Благодійним фондом Президента, а також Міністерством оборони. А ще – з послом України у Хорватії, паном Левченком.
– Часу на агентську діяльність вистачає?
– Скажу вам чесно. У мене є близько десяти молодих футболістів із "Дніпра", "Шахтаря" та "Динамо". Я їм допомагаю надалі, але вони розуміють, що в першу чергу потрібно допомогти Україні. Вони – патріоти своєї держави. З розумінням ставляться до того, що я іноді можу не відповісти на дзвінок.
А ще маю дружину і трьох маленьких дітей. Вдома практично не буваю. Це дуже важко. Тішить лише те, що дружина мене максимально розуміє і підтримує. Її батько був великим патріотом Хорватії. У 1980 році він врятувався від служби безпеки Югославії втечею в Австралію. Жона прекрасно знає, що таке боротися за свою державу, і бачить, наскільки я люблю та поважаю Україну.
– Ви ще й почесний консул України в Хорватії. Немає побоювання, що політика вас поглине повністю?
– Дякую Україні за довіру. До всього, я представник торгово-промислової палати України в Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговині. Але я в політику не лізу, мене це не цікавить. Мене вже запрошували дві українські партії – відмовив. Моя ціль – допомогти із реабілітацією українських дітей та воїнів. Вірю, що Бог дасть мені сили і можливості довести розпочате до кінця.
– Читав, у двох російських клубах вам сказали, що ви тепер – небажаний гість у Росії, бо "допомагаєте фашистам"…
– Я допомагаю українському народу, українським дітям і українським солдатам. Хорватська держава повністю підтримує Європу і є на боці Америки. У політику не лізу, але те, що почув на свою адресу… Я ніколи не був у Росії і не збираюся туди їхати. А чоловіку, який мені це сказав, я відповів: "Ти також не заїдеш у Хорватію". Нехай купається у своєму Сочі, а я купатимуся у Хорватії.
– Тобто, ви на свою адресу отримали погрози?
– Він не погрожував, але сказав це так, щоб я зрозумів – робити у Росії нічого. Краще туди й справді не літати.
– Хто ця людина?
– Думаю, що він не вартий уваги. Цими показав – хто він і що він. Витрачати час на таких людей не потрібно.
